Ексклюзив. Чорне море стає випробуванням для Туреччини: де проходить межа стратегічного терпіння Анкари?

Автор: Тогрул Ісмаїл — політолог, професор кафедри політичної історії Університету Кахраманмараш, спеціально для Інституту Дунайських досліджень та порталу DANUBE.EU

Чорне море поступово перетворюється з простору російсько-українського протистояння на одну з найбільш чутливих зон безпеки безпосередньо для Туреччини. Остання атака на турецьке судно, яке перевозило вантаж до Росії та внаслідок якої постраждали члени екіпажу, вже не виглядає випадковим епізодом на тлі війни, що триває. Вона доповнює цілу низку інцидентів із суднами, пов’язаними з Туреччиною, і змушує поставити принциповіше питання: як довго Анкара обмежуватиметься дипломатичними заявами та закликами до сторін конфлікту дотримуватися безпеки цивільного судноплавства?

Це питання є особливо актуальним, оскільки йдеться не лише про чергове пошкоджене торговельне судно. Йдеться про поступове руйнування простору безпеки, який Туреччина протягом десятиліть вважала життєво важливим для власної економіки, торгівлі та національної безпеки. Чорне море для Анкари — це не просто географічний напрям. Це морські комунікації, порти, енергетичні маршрути, зернова торгівля, логістика, рибальство, судноплавство і, зрештою, один із найважливіших елементів турецької геополітичної ідентичності.

Останній інцидент стався в момент, коли російсько-українська війна увійшла в нову фазу небезпечної ескалації. Турецьке судно Nadezhda, яке належить турецькому оператору та прямувало в районі Новоросійська, було уражене безпілотниками. За попередніми повідомленнями, постраждали четверо членів екіпажу, серед них — громадяни Туреччини. Турецька сторона підтвердила сам факт атаки та висловила серйозне занепокоєння. Водночас Анкара поки що вкрай обережна в питанні безпосереднього встановлення відповідальності. І це принципово важливо: політично й аналітично необхідно відрізняти повідомлення медіа та заяви екіпажу від офіційно встановленого факту щодо того, хто саме завдав удару.

Однак навіть без остаточного встановлення винуватця існує важливіша реальність. Це вже не перший випадок, коли турецькі комерційні інтереси безпосередньо зазнають впливу війни. У травні турецьке судно під прапором Вануату, яке перевозило вантаж з Одеси до Туреччини, зазнало атаки безпілотника, внаслідок чого було поранено двох громадян Туреччини. У червні інше судно, що належить турецькій компанії, було атаковане поблизу українського порту Чорноморськ, і там також постраждали громадяни Туреччини. Міністерство закордонних справ Туреччини в обох випадках звертало увагу на загрози турецьким інтересам і безпеці судноплавства.

Отже, питання сьогодні полягає вже не в тому, чи стався окремий інцидент. Питання полягає в тому, чи перетворюється Чорне море на простір, де цивільне судноплавство стає частиною воєнної стратегії. Якщо цей процес триватиме, Туреччині буде дедалі складніше зберігати попередню модель поведінки.

Парадокс ситуації полягає в тому, що Туреччина об’єктивно зацікавлена у припиненні війни, але водночас не може дозволити собі різкого погіршення відносин ані з Києвом, ані з Москвою. Саме тому Анкара досі уникає односторонньої жорсткої риторики. Туреччина намагається зберігати простір для діалогу з обома сторонами. У цьому полягає одна з ключових особливостей турецької зовнішньої політики останніх років: не приєднуватися повністю до однієї зі сторін конфлікту, а використовувати власне геополітичне становище для формування самостійної лінії.

Саме тому реакція Анкари може здаватися недостатньо жорсткою для громадської думки. Проте дипломатія Туреччини в цьому випадку не зводиться до публічних заяв. Значна частина реальної роботи відбувається за зачиненими дверима.

Публічно Туреччина говорить про необхідність забезпечити безпеку цивільного судноплавства та припинити ескалацію. Ще в травні, після атаки на турецьке судно, Анкара заявила, що її занепокоєння доводиться до всіх відповідних сторін на всіх рівнях, і попередила про ризики неконтрольованої ескалації. Водночас Туреччина знову запропонувала регіональні та орієнтовані на результат механізми запобігання подальшому загостренню.

Це дипломатична мова, але за нею стоїть досить жорсткий політичний зміст.

Анкара фактично говорить Москві та Києву: ви можете продовжувати свою війну, але її наслідки не повинні перетворюватися на пряму загрозу турецьким національним інтересам.

Саме тут виникає питання про так звану «червону лінію» Туреччини. Де вона проходить?

Поки що Анкара намагається не окреслювати її публічно. І це зрозуміло. Якщо Туреччина заздалегідь оголосить, що певний тип атаки стане підставою для конкретної відповіді, вона сама обмежить простір для маневру. Крім того, Туреччина не зацікавлена в тому, щоб її заяви стали частиною воєнної логіки конфлікту. Її перевага якраз полягає у здатності говорити з обома сторонами.

Однак дипломатичну стриманість не слід сприймати як відсутність можливостей.

Якщо буде встановлено, що українська сторона свідомо атакувала турецьке судно, особливо якщо йтиметься про навмисний удар по цивільному об’єкту та громадянах Туреччини, Анкара має цілий набір інструментів. Перший рівень — прямий дипломатичний протест і вимога офіційних пояснень. Другий — закрите попередження Києву про неприпустимість повторення подібних дій. Третій — інтернаціоналізація питання безпеки цивільного судноплавства. Четвертий — посилення практичних заходів захисту турецьких суден і зміна умов їхнього руху в найбільш небезпечних районах.

І тут є ще один надзвичайно важливий інструмент — переговори.

Туреччина може використати своє становище посередника. Якщо Анкара й надалі зберігатиме канали зв’язку і з Києвом, і з Москвою, вона матиме можливість порушити питання безпеки судноплавства безпосередньо в межах дипломатичних контактів щодо припинення війни. Це означає, що безпека торговельних суден може стати не другорядною темою, а окремим елементом майбутніх домовленостей.

Фактично Туреччина може запропонувати формулу: воюючі сторони не зобов’язані погоджуватися одна з одною з політичних питань, але вони повинні гарантувати безпеку цивільного судноплавства в Чорному морі.

Це повністю відповідало б турецькій логіці. Анкара не зобов’язана ставати стороною конфлікту для того, щоб захищати власні інтереси. Більше того, саме відмова від перетворення себе на учасника війни дозволяє Туреччині вимагати від обох сторін поваги до її безпеки.

Сьогодні особливо важливо не допустити помилкового тлумачення турецької обережності. Зовні може здаватися, що Анкара займає м’яку позицію. Насправді Туреччина намагається діяти за принципом стратегічної автономії. Вона не хоче реагувати на кожну атаку емоційно, оскільки розуміє ціну такої відповіді.

Але стратегічна автономія має і зворотний бік. Якщо держава надто довго терпить удари по своїх інтересах, противники й партнери можуть вирішити, що її червоні лінії не мають реального змісту. Тому Туреччина повинна знайти баланс між стриманістю та демонстрацією здатності захищати власні інтереси.

Особливо складним для Анкари є український напрям.

Туреччина підтримує територіальну цілісність України, не визнає російської анексії українських територій і водночас продовжує розвивати відносини з Києвом. При цьому Анкара не приєдналася до політики повного розриву з Москвою. Туреччина зберігає дипломатичні канали, економічні зв’язки та здатність розмовляти з російським керівництвом. Саме завдяки цьому вона в окремі періоди могла виконувати посередницьку функцію.

Тому різка відповідь Україні автоматично вдарила б не лише по турецько-українських відносинах. Вона могла б зруйнувати одну з найцінніших особливостей турецької позиції — можливість говорити з обома сторонами.

Однак тут з’являється й інший ризик. Якщо українські атаки на російські порти та інфраструктуру дедалі частіше зачіпатимуть турецькі судна, Анкара може поступово дійти висновку, що українська воєнна стратегія починає створювати безпосередню загрозу турецьким інтересам. Тоді питання вже полягатиме не в симпатіях до України чи Росії, а в національній безпеці Туреччини.

Саме тому нинішній інцидент слід розглядати ширше, ніж просто чергову атаку безпілотників.

Йдеться про можливу трансформацію самого характеру чорноморської безпеки.

Досі Чорне море залишалося простором, де Туреччина прагнула підтримувати певний баланс. Конвенція Монтре надала Анкарі унікальний інструмент контролю за проходом військових кораблів через протоки. Після початку війни Туреччина закрила протоки для військових кораблів воюючих сторін, водночас зберігши можливість для цивільного судноплавства. Таким чином, Анкара фактично стала одним із головних регуляторів військової динаміки Чорного моря.

Але тепер виникає новий виклик: як контролювати не лише військові кораблі, а й ризики для торговельного флоту?

Якщо цивільні судна починають зазнавати ударів безпілотників, мінної небезпеки або інших форм воєнного впливу, проблема стає значно складнішою. Тут уже недостатньо просто контролювати протоки. Виникає необхідність створювати нові механізми морської безпеки.

Туреччина могла б ініціювати регіональний механізм попередження про небезпеку для цивільного судноплавства. Такий механізм міг би охоплювати обмін інформацією, спеціальні зони попередження, координацію берегових служб, постійні канали зв’язку між воюючими сторонами та міжнародними морськими структурами.

Це було б значно ефективнішою відповіддю, ніж чергова дипломатична нота.

Водночас Туреччина може діяти і через НАТО. Але й тут Анкара, ймовірно, буде обережною. Вона не зацікавлена в тому, щоб Чорне море остаточно перетворилося на арену прямого протистояння НАТО і Росії. Турецька політика традиційно спрямована на те, щоб не допустити мілітаризації регіону понад певний рівень.

Тому турецька стратегія, найімовірніше, полягатиме не в тому, щоб привести до Чорного моря більше сил, а в тому, щоб створити механізми запобігання подальшому розширенню конфлікту.

У цьому полягає принципова відмінність турецького підходу від логіки багатьох інших держав.

Для Туреччини Чорне море повинно залишатися не лише простором воєнної безпеки, а й простором економічної взаємопов’язаності. Через нього проходять торговельні потоки між Туреччиною, Росією, Україною, Кавказом та іншими регіонами. Руйнування цієї взаємопов’язаності завдасть шкоди не лише Росії чи Україні. Воно безпосередньо вдарить по турецькій економіці.

Тому для Анкари питання безпеки суден — це водночас питання національної безпеки, економіки та геополітичного впливу.

Існує ще один фактор, який не можна недооцінювати. Якщо страх перед атаками стане системним, зростуть страхові премії, збільшаться транспортні витрати, судновласники почнуть змінювати маршрути, а екіпажі можуть відмовлятися працювати на окремих напрямках. У результаті війна почне впливати на регіональну торгівлю вже не через прямі санкції чи руйнування портів, а через подорожчання самої морської комунікації.

Для Туреччини це особливо чутливо, оскільки країна формує свою економічну стратегію як транспортний і логістичний вузол між Європою, Кавказом, Центральною Азією, Росією та Близьким Сходом.

Інакше кажучи, Чорне море є частиною значно ширшої турецької концепції взаємопов’язаності.

Саме тому Анкара не може дозволити, щоб війна перетворила його на «закрите море».

Але чи означає це, що Туреччина має перейти до жорсткої відповіді?

На мою думку, поки що ні.

Воєнна відповідь була б надзвичайно ризикованою. Вона могла б запустити ланцюгову реакцію, внаслідок якої Туреччина з посередника поступово перетворилася б на учасника конфлікту. Це суперечило б усій логіці нинішньої турецької стратегії.

Але й нескінченна дипломатична обережність також стає небезпечною.

Тому найбільш реалістичним варіантом для Анкари є поступове підвищення ціни подібних інцидентів. Спочатку — офіційне попередження. Потім — закриті дипломатичні вимоги. Після цього — міжнародний тиск. Паралельно — посилення захисту власного судноплавства та розвідувального контролю в Чорному морі. І, нарешті, якщо атаки триватимуть, Туреччина може перейти до конкретніших політичних та економічних заходів.

При цьому особливо важливо, щоб такі вимоги висувалися не лише Україні, а й Росії.

Саме це нині робить турецьку позицію переконливішою. Анкара вже заявляє, що безпеку цивільного судноплавства повинні забезпечувати обидві сторони. Це дозволяє Туреччині не виглядати учасником інформаційної війни й водночас захищати власні інтереси.

Сьогодні Туреччині особливо важливо не допустити ситуації, за якої Москва і Київ почнуть сприймати турецьке судноплавство як допустимий елемент своєї воєнної стратегії. Адже тоді питання полягатиме вже не в тому, хто саме завдав чергового удару. Питання полягатиме в тому, чому третя сторона взагалі допускається як об’єкт воєнного ризику.

Для Туреччини це принципове питання суверенітету.

Тому нинішню стриманість Анкари слід розглядати не як слабкість, а як спробу зберегти стратегічний простір для маневру. Але цей простір не є безмежним.

Якщо атаки триватимуть і серед постраждалих або загиблих буде дедалі більше громадян Туреччини, суспільний і політичний тиск на уряд неминуче посилюватиметься. Тоді Анкара вже не зможе обмежуватися формулами про «глибоке занепокоєння» та «необхідність деескалації».

І тут виникає найважливіше питання майбутнього: чи зможе Туреччина одночасно зберегти роль посередника та переконливо окреслити власні червоні лінії?

Відповідь на нього матиме значення далеко за межами російсько-української війни.

Адже Чорне море сьогодні стає одним із головних випробувань турецької концепції стратегічної автономії. Туреччина прагне бути не просто членом НАТО, який реагує на рішення інших центрів сили, і не просто сусідньою державою, змушеною пристосовуватися до російської чи української стратегії. Вона прагне виступати самостійним регіональним центром сили, здатним формувати правила гри у власному безпосередньому оточенні.

Однак статус регіонального центру сили передбачає не лише дипломатичний вплив. Він передбачає здатність захищати власні економічні комунікації, громадян, торговельний флот і стратегічні інтереси.

Тому питання сьогодні стоїть уже не лише так: чому Туреччина не відповідає жорсткіше?

Значно точніше поставити його інакше: якого рівня має досягти загроза, щоб дипломатичне терпіння Анкари змінилося політикою примусу до дотримання її червоних ліній?

Саме цей момент визначатиме подальшу політику Туреччини в Чорному морі. Поки що Анкара намагається зупинити ескалацію словами й дипломатією. Але якщо Чорне море остаточно перетвориться на простір, де турецькі судна стають частиною воєнних розрахунків Москви або Києва, Туреччині доведеться обирати між роллю посередника та роллю держави, яка захищає власну морську безпеку.

І тоді йтиметься вже не про реакцію на окрему атаку. Йтиметься про нову архітектуру безпеки Чорного моря.

Для Туреччини це буде питанням не лише зовнішньої політики. Це буде питанням її статусу як регіональної держави.