Ян Лісневський, молдовський політолог, керівник консалтингової компанії Intellect Group

Вибори в Гагаузії

Віталій Барвіненко: Олександр Стояногло, колишній генеральний прокурор Молдови та кандидат у президенти, оголосив про намір балотуватися на посаду башкана Гагаузії. Чи змінює його висування політичну конфігурацію в автономії та на загальнонаціональному рівні?

Ян Лісневський: Його кандидатура не стала несподіванкою. У Гагаузії очікується конкурентна кампанія за участю політиків, які значною мірою працюють з одним і тим самим опозиційним та антисистемним електоратом. Серед потенційних учасників називають Ірину Влах, яка двічі очолювала автономію, Вікторію Фуртуне, представників соціалістів і комуністів. Тому головна боротьба розгортатиметься не лише між владою та опозицією, а й усередині самого опозиційного поля.

Стояногло може спробувати зайняти проміжну позицію: залишатися прийнятним для частини опозиційних виборців і водночас не бути найбільш конфліктним кандидатом для центральної влади. Проте саме тут міститься його основний ризик. Його прихильники переважно критично ставляться до політичної системи, тому будь-яка підозра в домовленостях із владою може суттєво послабити його підтримку. Після президентських виборів частина суспільства вже сприйняла його політичну пасивність як можливу ознаку таких домовленостей.

Вирішальним чинником може стати поведінка партії PAS. У молдовській політиці дедалі частіше виникає ефект зворотної хвилі: публічний тиск, санкції або надмірна критика опонента підвищують його впізнаваність і мобілізують протестний електорат. Тому рейтинг кандидата, проти якого влада діятиме найактивніше, може зрости саме завдяки цим атакам.

Віталій Барвіненко: Яке значення матимуть вибори башкана для політичного майбутнього Гагаузії?

Ян Лісневський: Це може бути остання кампанія, що відбуватиметься за нинішньою персоніфікованою моделлю. У Молдові обговорюють можливу зміну правил і посилення ролі політичних партій. Якщо це станеться, співвідношення ресурсів та впливу в автономії зміниться. Саме тому нинішні вибори важливі не лише як боротьба за посаду башкана, а і як етап формування майбутньої архітектури відносин між Комратом і Кишиневом.

Боротьба за Кишинів

Віталій Барвіненко: Якими є перспективи переобрання Іона Чебана на посаді примара Кишинева? Як суспільство відреагувало на його появу в публічному просторі на кріслі колісному після травми?

Ян Лісневський: Медійні атаки на Чебана, включно зі спекуляціями щодо обставин його травми, радше нашкодили їхнім ініціаторам. Національні засоби масової інформації мають відокремлювати перевірені факти від конспірологічних версій. Коли межа між ними стирається, нейтральна частина аудиторії негативно реагує передусім на методи політичної боротьби.

Чебан уміє використовувати образ політика, який зазнає тиску, але водночас демонструє здатність працювати. Його швидке повернення до публічних заходів прихильники сприйняли позитивно. Критики не змінили своєї позиції, проте частина нейтральних виборців дистанціювалася від влади. Це не обов’язково означає автоматичне зростання рейтингу Чебана, але дає йому змогу утримувати підтримку.

Його додаткова перевага полягає у відсутності очевидного сильного конкурента від PAS. Правляча партія поки не сформувала міського лідера, здатного змагатися з чинним примарем у столиці. Спроба усунути Чебана адміністративними або юридичними засобами могла б посилити його політичну віктимізацію і допомогти йому вийти за межі образу виключно муніципального керівника.

Віталій Барвіненко: Чому контроль над столицею стає настільки важливим у контексті президентських і парламентських виборів 2028–2029 років?

Ян Лісневський: Внутрішня міграція посилює політичну вагу Кишинева. Через нестачу робочих місць і соціальні проблеми в селах та малих містах люди спочатку переїжджають до столиці, а вже потім частина з них виїжджає за кордон. Унаслідок цього дедалі більша частка активного електорату концентрується в Кишиневі.

Той, хто контролюватиме столицю та зможе перетворити муніципальну впізнаваність на загальнонаціональну підтримку, матиме серйозні стартові позиції на наступних виборах. Додайте до цього голоси Гагаузії та можливість домовленостей між регіональними й столичними політичними центрами. Для PAS це створює стратегічний ризик, тому партія шукатиме кандидата, близького за політичним профілем до Чебана, але здатного запропонувати іншу модель управління містом.

Повернення старих політичних фігур

Віталій Барвіненко: В’ячеслав Платон знову активніше з’являється в молдовському інформаційному просторі. Чи має політичний проєкт за його участю перспективу, чи його постать залишається надто токсичною?

Ян Лісневський: Політична токсичність не є сталою величиною. У Молдові є чимало прикладів, коли діячі з високим антирейтингом через кілька років відновлювали підтримку, тоді як популярні політики швидко її втрачали. Тому перспективи Платона залежатимуть не лише від його минулого, а й від якості пропозицій, системності комунікації та реакції влади.

Один або два телевізійні ефіри не створюють політичного проєкту. Інформаційний простір Молдови надзвичайно щільний: провідні політики можуть згадуватися в сотнях повідомлень протягом тижня. Щоб впливати на порядок денний, потрібні регулярність, змістовні пропозиції та здатність вести дискусію з аудиторією, яка сумнівається. Парадоксально, але надмірна критика з боку влади може допомогти такому політикові, привертаючи до нього увагу антисистемного електорату.

Водночас суспільство поступово стає вимогливішим до змісту критики. Особисті напади вже не завжди дають потрібний результат. Переконливішою є критика конкретної ідеї: чому запропонований механізм не працюватиме, які матиме витрати і які ризики створить. Саме на такому рівні має відбуватися політична конкуренція.

Віталій Барвіненко: Ви пов’язуєте якість політичної дискусії зі станом політичної освіти. Що саме змінилося?

Ян Лісневський: У 2000-х і на початку 2010-х років у Молдові регулярно працювали політичні школи, програми для молоді, навчальні курси та дебатні формати. Вони не гарантували високої якості політики, однак формували базові навички: критичне мислення, аналіз ризиків, кризове управління, розуміння іміджу та відповідальності.

Тепер цю інфраструктуру значною мірою замінили TikTok, Facebook, боти й замовні коментарі. Політики опинилися у власних інформаційних бульбашках, де спілкуються переважно з прихильниками. Але завдання проєвропейської влади, як і опозиції, полягає не в тому, щоб ще раз переконати вже лояльних виборців. Вони мають працювати з тими, хто сумнівається, ставить незручні запитання і готовий змінити позицію лише після змістовної аргументації.

Уряд і межі кадрових змін

Віталій Барвіненко: Минуло сто днів роботи уряду Тофана. Як ви оцінюєте цей період і призначення колишнього міністра економіки Румунії Клаудіу Несуя міністром економіки Молдови?

Ян Лісневський: За перші сто днів складно виокремити самостійні результати нового прем’єра, оскільки уряд значною мірою продовжує політику попередніх кабінетів. Заміна керівника не означає появи нового уряду. Новий уряд передбачає нову професійну команду, аудит попередніх рішень, визначення причин невдач і програму з чіткими механізмами реалізації.

У Молдові змінювалися прем’єр-міністри, але адміністративна система, принципи добору кадрів і способи ухвалення рішень залишалися майже незмінними. Тому персональні перестановки не усувають основної проблеми. Якщо урядова машина неспроможна виконувати рішення, зміна людини на її чолі не забезпечить результату.

Призначення Несуя можна пояснити ідеологічною близькістю до прем’єра. Обидва тяжіють до ліберальних і лібертаріанських підходів та шукають способи зменшити державне втручання в економіку. Водночас залучення політика з Румунії може свідчити про кадровий дефіцит усередині Молдови та небажання місцевих фахівців брати відповідальність за роботу в уряді, де повноваження прем’єра обмежені вже сформованою командою.

Віталій Барвіненко: Чому, на вашу думку, аргентинська або сінгапурська моделі не можуть бути безпосередньо перенесені до Молдови?

Ян Лісневський: У книжках ці моделі часто описують через привабливий набір реформ, але економічний успіх завжди залежить від ширшого контексту. Сінгапур має особливе географічне положення, порти, логістичні потоки, специфічні домовленості та державні інститути. Аргентина має іншу ресурсну базу, масштаб ринку й політичну історію. Якщо відокремити набір формальних рішень від цих умов, їх копіювання не дасть аналогічного результату.

Молдова потребує власної моделі, яка враховуватиме місткість економіки, структуру зайнятості, слабкість інститутів і залежність від зовнішніх ринків. Ідеологічна послідовність важлива, однак вона не замінює аналізу практичних механізмів та побічних наслідків реформ.

Віталій Барвіненко: Які ознаки свідчать про обмежену керованість уряду?

Ян Лісневський: Показовою є суперечність між публічними заявами прем’єра та діями членів уряду. Якщо керівник закликає скоротити закордонні поїздки або бюджетні витрати, а вже наступного дня урядовці діють інакше, суспільство робить висновок, що прем’єр не контролює ні команду, ні інформаційний порядок денний.

Сто днів є не періодом недоторканності, а першою контрольною точкою. Уряд має показати, що він уже зробив, які результати отримав і які рішення реалізує далі. У випадку нинішнього кабінету поки складно побачити цілісну модель. Швидке голосування за великі масиви законів також не гарантує реформ: депутати та уряд повинні оцінювати сумісність нових норм із чинним правом, адміністративну спроможність виконувати їх і ризики довгострокових наслідків.

Віталій Барвіненко: Ви наголошуєте, що реформа не завершується ухваленням закону. Що необхідно для її реального впровадження?

Ян Лісневський: Формальне наближення законодавства до стандартів Європейського Союзу є лише першим рівнем. Далі потрібно перевірити, чи узгоджуються нові норми з національним правом, чи розуміє уряд механізм їх виконання, чи мають установи необхідні ресурси та компетенції, а громадяни — достатню інформацію і довіру.

Якщо закон існує лише на папері, люди шукатимуть способи його обійти, а посадовці застосовуватимуть його вибірково. Тоді високий відсоток формально виконаних реформ не перетворюється на суспільний результат. Молдова також потребує наступності державної політики. Проєкти не повинні зникати після зміни партії при владі лише тому, що їх започаткували політичні опоненти. Інвесторові потрібні передбачувані правила та закони, а не особистий телефонний дзвінок прем’єр-міністра з гарантіями, які можуть втратити силу після наступних виборів.

Придністров’я і дипломатичний маневр

Віталій Барвіненко: Росія планує відкрити виборчі дільниці в Придністров’ї для голосування на виборах до Державної думи. Як ви оцінюєте це рішення і чи має Кишинів практичні механізми, щоб йому перешкодити?

Ян Лісневський: Можливості Кишинева обмежені, але відповідальність за загострення лежить на всіх сторонах. Москва не повинна відкривати виборчі дільниці на території іншої держави без згоди її уряду. Такі односторонні дії створюють додаткову напругу між Кишиневом і Тирасполем та ускладнюють дипломатичне врегулювання.

Водночас проблема Придністров’я не зводиться до геополітичної риторики. Між двома берегами давно існують економічні й особисті зв’язки. Ключовими залишаються гарантії безпеки для місцевих еліт та майбутнє придністровських інститутів. Якщо Кишинів пропонує реінтеграцію, він має пояснити, яке місце в спільній державі матимуть органи управління регіону і як відбуватиметься їх інтеграція в загальнонаціональну систему. Звуження реальної автономії Гагаузії також формує в Тирасполі недовіру до можливих гарантій.

Малі держави не можуть будувати зовнішню політику винятково на демонстративній конфронтації з великими геополітичними центрами. Їхній ресурс — дипломатія, маневр і здатність отримувати контроль через переговори та взаємні поступки. Якщо Кишинів не спроможний фізично заборонити певну дію, він повинен принаймні прагнути встановити правила та механізми контролю. Для цього потрібен постійний діалог, навіть із політичними опонентами.

Віталій Барвіненко: Отже, яким є головний висновок із нинішньої політичної ситуації в Молдові?

Ян Лісневський: Молдовська політика потребує переходу від персональних конфліктів до інституційного мислення. Вибори, кадрові призначення, європейська інтеграція і придністровське врегулювання мають різний зміст, але в кожній із цих сфер проявляється одна проблема: рішення ухвалюють без достатнього аналізу механізмів реалізації та довгострокових наслідків.

Влада повинна розуміти, що адміністративний тиск може посилювати опонентів, а опозиція — що сама критика не замінює програми. Урядові потрібні професійна команда, внутрішня координація і наступність політики. У зовнішніх відносинах Молдова має відновити культуру переговорів та реалістично оцінювати співвідношення ресурсів. Без цього політичні зміни залишатимуться переважно зміною персоналій.

Текст підготовлено на основі відеорозмови та відредаговано для публікації. Оцінки політичних діячів і процесів, висловлені Яном Лісневським, є його авторською позицією.