Інтерв’ю. Ян Лісневський: «У Молдові геополітика давно стала інструментом імітації, а не реального розвитку»

Ян Лісневський, молдовський експерт, політолог і політичний технолог 

У розмові з директором Інституту Дунайських досліджень Віталієм Барвіненком,  Ян Лісневський окреслив критичний погляд на сучасну політичну ситуацію в Молдові. На його думку, більшість ключових політичних баталій у країні будуються не навколо внутрішніх реформ чи рішень для громадян, а навколо геополітичних маркерів, які партії використовують як інструмент мобілізації електорату. Саме цим, на його переконання, пояснюється і раптове повернення до публічного порядку денного теми виходу Молдови з СНД. 

— Пане Яне, чому тема виходу Молдови з СНД, яка тривалий час фактично була формальною і політично «мертвою», раптом стала настільки активною в молдовському медіапросторі?

— Це дійсно так. У Молдові, на жаль, політики майже не здатні повноцінно піднімати внутрішні проблеми й вести навколо них змістовну дискусію. Через це вся боротьба між політичними силами зосереджується переважно на геополітиці — на векторах, орієнтаціях, символічних розмежуваннях між «Сходом» і «Заходом».

Але в реальності це значною мірою є імітацією. Практично всі політичні сили в Молдові використовують теми ЄС, СНД, Росії, Заходу чи будь-яких інших зовнішніх орієнтирів як політичний інструмент, а не як предмет послідовної політики. Саме тому в інформаційний простір повертаються теми, які суспільство вже давно вважало вичерпаними. Їх піднімають не тому, що вони справді визначають майбутнє країни, а тому, що вони дозволяють знову потрапити в інформаційний цикл і створити ілюзію політичної дії. 

— Чи означає це, що геополітична конфронтація в Молдові значною мірою є технологічною конструкцією?

— Саме так. Політичні партії в Молдові вже давно грають на цій конфронтації як на найбільш простому механізмі мобілізації виборця. Одні декларують себе як проєвропейські сили, інші — як сили, що виступають за зближення з Росією або за «дружбу» з нею. Але якщо аналізувати не риторику, а конкретні дії в історичній перспективі, картина виявляється значно парадоксальнішою.

Наприклад, якщо дивитися раціонально і хронологічно, то виявиться, що саме за урядів, які традиційно вважаються менш проєвропейськими, було підписано чимало важливих документів щодо зближення з Європейським Союзом і навіть із НАТО. А ті сили, які декларували себе як максимально проєвропейські, часто, навпаки, дискредитували сам цей вектор у сприйнятті частини суспільства. У підсумку громадяни дедалі менше довіряють щирості будь-яких геополітичних декларацій. 

— Ви згадували про візити Ігоря Додона до Москви та молдовського прем’єра до Бухареста як про прояви цієї політичної логіки. Чому такі поїздки сьогодні настільки важливі для молдовських політиків?

— Тому що суспільний інтерес до «чистої» геополітики вже знижується. Людей більше хвилюють економічні, соціальні та повсякденні проблеми. Але саме тому політики намагаються знову підживити свою символічну ідентичність через показові зовнішні контакти.

Такі візити потрібні насамперед для демонстрації власному електорату: «Я залишаюся вірним своєму вектору». Для одного політика це зустріч у Москві, для іншого — акцентована поїздка до Бухареста чи до західних партнерів. Це не стільки дипломатія, скільки політичний сигнал усередину країни. Перед новими виборчими циклами такі сигнали стають особливо важливими, бо дозволяють підтримувати або відновлювати довіру ядра електорату. 

— Наскільки молдовське суспільство сьогодні вірить у щирість цих політичних позиціонувань?

— Довіра дуже низька. Суспільство дедалі більше сприймає більшість політичних акторів як «сіру зону», де задекларований вектор не збігається з реальною практикою. Люди бачать, що ті, хто називає себе проєвропейцями, нерідко ухвалюють рішення, які дискредитують європейську інтеграцію. І так само ті, хто говорить про зближення з Росією, на практиці часто не мають жодного реалістичного плану, як це може бути реалізовано.

У результаті геополітика втрачає зміст і перетворюється на набір електоральних маркерів. Саме тому політики змушені постійно підкріплювати свою риторику новими демонстративними кроками — зовнішніми візитами, гучними заявами, показовими контактами. 

— Переходячи до внутрішньої ситуації: як Ви оцінюєте постійне апелювання влади до криз — енергетичної, безпекової, міжнародної — як до пояснення внутрішніх проблем Молдови?

— На мою думку, в Молдові головний кризовий фактор — це не лише зовнішні обставини, а насамперед криза ухвалення рішень, інтелектуальна криза державного управління та брак стратегічного передбачення. Коли влада постійно пояснює свої невдачі зовнішніми чинниками, вона фактично демонструє власну нездатність готуватися до ризиків.

Справжня проблема полягає в тому, що держава не створила ефективної системи прогнозування і реагування. Якщо уряд живе в режимі постійного надзвичайного стану, але при цьому не формує довгострокових рішень, то це вже не управління кризою, а консервація управлінської безпорадності. Надзвичайний стан стає зручним механізмом політичного виправдання, але не інструментом виходу з проблеми. 

— Чи можна в такому разі говорити, що європейська інтеграція Молдови також дедалі більше існує на рівні риторики, а не реального просування?

— Саме так. Якщо відверто, то на сьогодні євроінтеграція в Молдові значною мірою існує у формі декларації. Є публічні заяви, переговорна риторика, розмови про кластери, реформи, підготовку до політичного рішення в Брюсселі. Але якщо дивитися на реальний стан інституцій, на якість реформ, на рівень довіри до влади та на ефективність державного управління, то очевидно, що країна не демонструє тієї готовності, про яку офіційно заявляє.

Більше того, в деяких аспектах Молдова, на мою думку, навіть відкотилася назад. Реформа юстиції не підвищила довіру, боротьба з корупцією не стала переконливішою, а самі державні інститути дедалі частіше вступають у конфлікт один з одним. Це створює враження, що влада і суспільство живуть у різних реальностях. 

— Ви доволі різко оцінюєте втрачені можливості Молдови у 2023–2025 роках. У чому саме, на Вашу думку, полягав цей шанс?

— Молдова мала унікальне вікно можливостей. Через нову геополітичну ситуацію і європейський контекст країна отримала шанс максимально прискорити свій шлях до ЄС. Але для цього потрібно було діяти не тільки на рівні зовнішньої риторики, а й усередині країни: підвищувати добробут людей, вибудовувати реалістичну модель реформ, зміцнювати інституції, вирішувати чутливі внутрішні питання, зокрема придністровське.

На мою думку, за наявності політичної волі й належної стратегії Молдова могла значно швидше просунутися вперед. Але влада сконцентрувалася передусім на виборах і на розподілі електорату за геополітичними лініями. У результаті шанс був значною мірою втрачений. Тепер міжнародний контекст уже інший: і ЄС, і США, і регіональні гравці дедалі більше зайняті власними проблемами. 

— Ви також порушили дуже чутливу тему Придністров’я. Чи справді, на Вашу думку, ця проблема менш безвихідна, ніж її часто подають?

— Так, я вважаю, що вона часто подається значно спрощеніше й жорсткіше, ніж є насправді. Згідно з дослідженнями, на які я посилався, Придністров’я не є найбільш антиєвропейським чи найбільш проросійським регіоном Молдови. Навпаки, там існує певна відкритість до зближення і з Кишиневом, і з ширшим європейським середовищем.

Це означає, що проблема не є суто ментальною або цивілізаційною. Значною мірою вона залежить від здатності центральної влади вести системну, розумну, послідовну політику, а не використовувати складні регіональні питання лише як аргумент у внутрішній політичній боротьбі. 

— Наскільки ймовірним Ви вважаєте переформатування уряду Молдови?

— Я вважаю це дуже ймовірним. Але проблема в тому, що така зміна навряд чи означатиме системний перелом. Швидше, йдеться про політичну технологію перезапуску очікувань. Коли суспільне роздратування досягає критичного рівня, влада часто змінює прем’єр-міністра, щоб створити відчуття оновлення й дати собі ще певний часовий ресурс.

Ми вже бачили це раніше. Нова фігура на посаді глави уряду дає короткий ефект новизни, надії, відтермінування критики. Але якщо не змінюється сама управлінська модель, якщо немає професійної команди, стратегічного плану і кадрового резерву, то навіть новий уряд не здатен принципово змінити траєкторію розвитку країни. 

— Тобто проблема, на Вашу думку, не лише в окремих фігурах, а в системному дефіциті державної спроможності?

— Абсолютно. Один із ключових факторів — кадровий дефіцит. Після приходу нинішньої влади було багато розмов про деполітизацію та залучення професіоналів, але цього не сталося. Натомість відбувалося замикання на «своїх» людях, що призвело до кумівства, падіння якості управління і витіснення багатьох професійних кадрів із державної системи.

У такій ситуації навіть сильний політик не зможе ефективно працювати без команди. Якщо в урядовій системі сформовано великий дефіцит професіоналів, то заміна одного прем’єра на іншого матиме радше символічний, ніж практичний ефект. І саме тому сьогодні відновлення довіри до політичних інститутів є не менш важливим, ніж зміна персоналій. 

— Яким тоді мав би бути новий прем’єр-міністр, якщо зміна уряду все ж відбудеться?

— Передусім це має бути не комунікатор пояснень, а менеджер рішень. Суспільству вже недостатньо слухати, чому в країні складно. Люди й так розуміють, що існують війна, міжнародна нестабільність, енергетичні й безпекові ризики. Прем’єр-міністр потрібен не для повторення очевидного, а для того, щоб представляти чіткий план дій.

Новий глава уряду повинен говорити мовою конкретних кроків: який є план А, який план Б, які механізми компенсацій, як стримуватиметься зростання цін, як держава реагуватиме на демографічну кризу, як підтримуватиме освіту, медицину, регіони. Без цього будь-яке нове призначення швидко втратить суспільний кредит довіри. 

— Який загальний висновок Ви б зробили щодо нинішнього політичного стану Молдови?

— Головна проблема Молдови полягає в тому, що країна живе в режимі політичного маневрування замість режиму стратегічного розвитку. Вектори — проєвропейський, проросійський, будь-який інший — дедалі частіше використовуються як спосіб обманути або мобілізувати виборця, а не як програма реальних дій.

У такій системі втрачається час, втрачаються можливості, руйнується довіра до інститутів. І якщо не з’явиться довгостроковий план хоча б на 5–10 років, якщо влада не почне вирішувати економічні, соціальні, демографічні та інституційні проблеми як пріоритетні, то жодна зміна уряду сама по собі не стане точкою перелому.