Матеріал опубліковано в межах напряму Analytics & Geopolitical Advisory компанії Luciano Legal Consulting & Analytics (LLCA).

Ця аналітична записка продовжує лінію регіонального аналізу, започатковану матеріалом «Іранські щоденники: хірургічна операція розпочалася». Якщо попередній матеріал був присвячений перебігу та наслідкам ізраїльсько-іранської війни, що розпочалася у лютому 2026 року, то ця публікація аналізує один із найважливіших її вторинних наслідків — різке погіршення відносин між Ізраїлем і Туреччиною через Сирію, а також роль регіональних посередників, передусім Азербайджану, у стримуванні подальшої ескалації.

Підготовлено Luciano Legal Consulting & Analytics (LLCA). Матеріал має аналітичний та інформаційний характер, ґрунтується на відкритих джерелах станом на 29 серпня 2026 року та не є юридичною консультацією. У розділі I викладено перевірені факти з посиланнями на джерела; розділ II містить аналітичну оцінку LLCA, яка може не збігатися з подальшим розвитком подій.

Ізраїль–Туреччина: регіональна ескалація та роль Азербайджану в архітектурі безпеки Близького Сходу

I. Підтверджені факти

1. Інцидент та його військово-технічний вимір

Уранці 18 серпня 2026 року Військово-повітряні сили Ізраїлю завдали серії з восьми ударів по злітно-посадковій смузі та складських об’єктах військової авіабази Абу-ед-Духур у сирійській провінції Ідліб. Про жертви не повідомлялося.

Офіс прем’єр-міністра Ізраїлю Біньяміна Нетаньягу взяв відповідальність за удар, заявивши, що Сирія нібито була «на межі порушення» погодженого безпекового статус-кво, допускаючи можливість розміщення турецьких сил на базі.

Дамаск і Анкара засудили удар та заперечили плани щодо турецької військової присутності на цьому об’єкті.

Авіабаза розташована приблизно за 70 км від турецького кордону — відстань, яку сучасний тактичний винищувач здатний подолати за кілька хвилин. Це об’єктивно скорочує час для реагування сторін та підвищує ризик інциденту внаслідок помилкової ідентифікації або неузгодженого маневру, а не навмисної ескалації.

2. Позиція США

Спеціальний представник США щодо Сирії та посол США в Туреччині Том Баррак публічно заявив, що удар створив ризик прямого військового зіткнення між Ізраїлем і Туреччиною.

Він також повідомив, що Вашингтон працює над механізмом, покликаним запобігти подібним інцидентам у майбутньому.

За повідомленнями ЗМІ, Ізраїль не попереджав Сполучені Штати про удар заздалегідь.

3. Ескалація риторики у липні–серпні 2026 року

Після удару прем’єр-міністр Нетаньягу виступив із різкими заявами на адресу Туреччини.

Водночас, за повідомленнями ЗМІ, Анкара ініціювала процедури щодо міжнародного ордера на арешт і «червоного повідомлення» Інтерполу стосовно Нетаньягу у зв’язку з перехопленням флотилії Sumud, яка прямувала до Гази.

22 серпня офіс Нетаньягу оприлюднив заяву, в якій назвав президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана «антисемітським диктатором».

25 серпня Ердоган відповів публічно, заявивши, що Туреччина «не залишить Сирію» і не дозволить Ізраїлю нав’язувати їй «червоні лінії». Він наголосив, що «жоден зовнішній актор не може визначати курс турецької зовнішньої політики».

Приблизно в той самий час Міністерство юстиції Туреччини офіційно підтвердило свій запит до Інтерполу щодо Нетаньягу та ще одного ізраїльського посадовця.

4. Внутрішньополітичний контекст в Ізраїлі

За даними CNN від 25 серпня, Нетаньягу частково використовує протистояння з Туреччиною у контексті майбутніх парламентських виборів в Ізраїлі, запланованих на жовтень 2026 року.

На одному з передвиборчих білбордів у Тель-Авіві Ердоган зображений поряд з Іраном, «Хезболлою» та мером Нью-Йорка серед «ворогів Ізраїлю».

Низка аналітиків, зокрема оглядач Haaretz Амос Гарель, зазначають, що ситуація поєднує реальні безпекові загрози з елементами передвиборчого політичного розрахунку.

5. Паралельні канали деескалації

Попри публічне загострення, контакти на рівні спецслужб продовжуються.

23 серпня директор «Моссаду» Роман Гофман знову зустрівся з міністром закордонних справ Сирії Асаадом аш-Шайбані — цього разу в Йорданії.

За інформацією кількох ЗМІ, між Ізраїлем і Туреччиною також були відкриті неформальні закриті канали зв’язку, покликані не допустити переростання суперечки у відкритий конфлікт.

6. Посередництво Азербайджану

Ynet із посиланням на ізраїльські джерела повідомило, що Азербайджан працює за лаштунками над зниженням напруженості між Ізраїлем і Туреччиною. Цю інформацію також підтверджували The Jerusalem Post і The Media Line.

За цими даними, президент Азербайджану Ільхам Алієв ще у квітні 2025 року ініціював прямий діалог між Ізраїлем і Туреччиною.

Турецьку делегацію очолював керівник Національної розвідувальної організації Ібрагім Калин, а ізраїльську — тодішній радник із національної безпеки Цахі Ханегбі.

У результаті було створено механізм оперативної координації дій у Сирії, покликаний запобігати ненавмисним військовим зіткненням.

Нинішні зусилля Баку спрямовані на відновлення цього каналу.

За тими самими джерелами, ізраїльська сторона демонструє значну недовіру до посередницьких зусиль спеціального представника США Тома Баррака. На цьому тлі деякі ізраїльські співрозмовники розглядають Баку як більш прийнятний канал через рівень довіри, яким Азербайджан користується в обох сторін.

Це є позицією, зафіксованою у медійних джерелах, а не власною заявою LLCA.

7. Епізод із резолюцією щодо геноциду вірмен

28 червня 2026 року уряд Нетаньягу схвалив проєкт резолюції про визнання геноциду вірмен 1915–1916 років, однак голосування у Кнесеті згодом було відкладено.

За даними Haaretz із посиланням на джерело в уряді, Нетаньягу заблокував голосування після звернення радника президента Азербайджану із зовнішньої політики Хікмета Гаджиєва до офісу прем’єр-міністра від імені Ільхама Алієва.

Водночас офіс міністра закордонних справ Ізраїлю Гідеона Саара публічно заперечив версію про те, що рішення виходило від Нетаньягу.

Важливе застереження: причинно-наслідковий зв’язок між зверненням Гаджиєва та відкладенням голосування ґрунтується на одному джерелі Haaretz і не має незалежного підтвердження.

Тому LLCA не подає цей зв’язок як встановлений факт, а лише фіксує його як одну з версій, оприлюднених у пресі.

8. Шушинська декларація

У 2021 році Азербайджан і Туреччина підписали Шушинську декларацію, яка формалізувала союзницькі зобов’язання двох держав, зокрема у сфері взаємної оборони.

9. Позиція Азербайджану щодо Палестини

Президент Ільхам Алієв неодноразово публічно заявляв про підтримку врегулювання ізраїльсько-палестинського конфлікту на основі принципу двох держав та резолюцій ООН.

Баку підтримує створення незалежної Палестинської держави у кордонах 1967 року зі Східним Єрусалимом як столицею.

Ця позиція має не лише декларативний характер. Через співпрацю з ООН та Організацією ісламського співробітництва Азербайджан спрямував Палестині понад 9,2 млн доларів гуманітарної та соціальної допомоги, включаючи 5 млн доларів на модернізацію інфраструктури в Єрусалимі та 630 тис. доларів для сектору Газа.

10 липня 2026 року Алієв затвердив протокол щодо додаткової фінансової допомоги Посольству Палестини в Баку.

15–16 липня 2026 року прем’єр-міністр Палестини Мохаммад Мустафа здійснив офіційний візит до Баку та був прийнятий президентом Ільхамом Алієвим.

Мустафа подякував Азербайджану за послідовну підтримку принципу двох держав, гуманітарну допомогу, підтримку UNRWA та рішення побудувати школу на 600 учнів у Наблусі.

Було також відзначено, що 23 із 37 палестинських студентів, які навчаються в Азербайджані, отримують освіту в межах міжнародної освітньої грантової програми імені Гейдара Алієва.

Сторони обговорили відкриття представництва Азербайджану в Рамаллі та фінансування Баку операційних витрат Посольства Палестини в Азербайджані.

10. Позиція Азербайджану щодо України

Ільхам Алієв неодноразово підтверджував непохитну підтримку Азербайджаном територіальної цілісності, суверенітету та недоторканності кордонів України.

Такі заяви, зокрема, пролунали у липні 2026 року під час IV Шушинського глобального медіафоруму.

Азербайджан також надає Україні гуманітарну допомогу як на державному, так і на громадському рівнях.

При цьому Баку не приєднався до західних санкцій проти Росії. У липні 2026 року речник Кремля Дмитро Пєсков назвав позицію Алієва щодо України «помилковою».

Водночас Азербайджан зберігає робочий дипломатичний діалог із Москвою.

11. Відновлення Сирії

17 лютого 2026 року у штаб-квартирі ICESCO в Рабаті Азербайджан, Міністерство освіти Сирії та ICESCO підписали стратегічну партнерську угоду на суму 30 млн доларів.

Проєкт, розрахований до 31 грудня 2030 року, передбачає відновлення освітньої інфраструктури Сирії: будівництво приблизно десяти нових шкіл та капітальний ремонт близько ста пошкоджених навчальних закладів.

Загалом йдеться про 110 об’єктів, а Азербайджан виступає основним фінансовим донором.

Баку також надає Сирії гуманітарну допомогу та ділиться досвідом післявоєнного відновлення.

12. Мирний процес із Вірменією

8 серпня 2025 року у Вашингтоні за посередництва США Ільхам Алієв і прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян підписали декларацію про мирні відносини, а міністри закордонних справ двох країн парафували текст мирної угоди.

Остаточне підписання договору поки залишається невизначеним.

Вірменська сторона має провести конституційний референдум щодо вилучення територіальних положень зі своєї Конституції. Реалістичні строки — не раніше 2026–2027 років.

Процес нормалізації станом на момент підготовки матеріалу триває.

13. Середній коридор

Азербайджан розглядається, зокрема європейськими експертами, як ключова ланка Середнього коридору — транспортного маршруту між Сходом і Заходом, який обходить традиційні маршрути через Росію та Іран.

Ця роль має суттєве значення для диверсифікації логістичних та енергетичних потоків Європи.

14. Мекканська угода про спільну оборону

7 серпня 2026 року на саміті зі спільної оборони у Мецці Саудівська Аравія, Туреччина та Пакистан підписали Мекканську угоду про спільну оборону.

Документ підписали наслідний принц Саудівської Аравії Мухаммед бін Салман, президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган та прем’єр-міністр Пакистану Шахбаз Шаріф.

Відповідно до офіційної спільної заяви, угода закріплює принцип колективної оборони: збройний напад на одного з учасників розглядається як напад на всіх трьох.

Механізм спирається на попередню Саудівсько-пакистанську стратегічну угоду про взаємну оборону від 17 вересня 2025 року.

Міністр закордонних справ Туреччини Хакан Фідан охарактеризував механізм як технічно співставний зі статтею 5 НАТО, водночас наголосивши, що угода не спрямована проти конкретної держави.

Разом із тим аналітики звертають увагу на те, що, на відміну від НАТО, новий формат поки не має єдиного командування, штаб-квартири та багаторічної системи військової інтеграції. Формула «напад на одного — напад на всіх» також не передбачає автоматичної військової відповіді.

II. Аналітична оцінка LLCA

1. Азербайджан як канал деескалації

Поєднання союзницьких відносин Баку з Туреччиною, закріплених Шушинською декларацією, та тісного військово-технічного партнерства з Ізраїлем створює унікальну конфігурацію.

Азербайджан одночасно має канали довіри і в Анкарі, і в Єрусалимі.

Це дає Баку структурну перевагу як посереднику, що підтверджується самим фактом звернення обох сторін до азербайджанського каналу комунікації.

Та сама логіка балансу проявляється і у палестинському питанні.

Попри надзвичайно тісні військово-технічні та розвідувальні зв’язки з Ізраїлем, Баку послідовно підтримує принцип двох держав і надає Палестині гуманітарну та фінансову допомогу.

Поєднання стратегічного партнерства з однією стороною конфлікту з практичною підтримкою іншої свідчить про значний рівень самостійності азербайджанської дипломатії та підсилює довіру до Баку як потенційного посередника.

2. Обмеження альтернативних посередників

Повідомлення про недовіру Ізраїлю до спеціального представника США Тома Баррака свідчать, що в нинішній ситуації можливості Вашингтона як єдиного каналу деескалації обмежені.

Водночас стверджувати, що США взагалі не здатні замінити Азербайджан у ролі посередника, було б надмірним узагальненням.

Коректніше говорити про те, що на цьому етапі Баку має зафіксовану у відкритих джерелах оперативну перевагу.

3. «Червоні лінії» та принципова послідовність

Публічно сформульовані радником президента Азербайджану Хікметом Гаджиєвим «червоні лінії» Баку охоплюють безпеку Туреччини, палестинське питання та територіальну цілісність України.

Це свідчить, що азербайджанська дипломатія не будується виключно на ситуативній лояльності до окремого партнера.

Вона спирається на власний набір принципів, які Баку намагається застосовувати послідовно навіть тоді, коли це ускладнює відносини з сильнішими партнерами — Ізраїлем у палестинському питанні або Росією у питанні України.

4. Концепція «середньої держави»

Поєднання трьох напрямів — посередництва на Близькому Сході та участі у відновленні Сирії, ролі в Середньому коридорі як елементі енергетичної та логістичної безпеки Європи, а також просування мирного процесу з Вірменією — дає підстави характеризувати Азербайджан як регіональну «середню державу» (middle power).

Її вплив базується не лише на військовій силі, а значною мірою на функції сполучної ланки між більшими державами з різними, а подекуди й протилежними інтересами.

Це аналітичний висновок LLCA, сформований на основі сукупності наведених фактів.

5. Фактор Мекканської угоди

Поява Мекканської угоди теоретично підвищує ціну прямого військового зіткнення з Туреччиною.

Формально масштабна атака на турецькі збройні сили може підпасти під принцип колективної оборони із залученням Саудівської Аравії та Пакистану — держави, яка володіє ядерною зброєю.

Це потенційно може виступати додатковим фактором стримування для Ізраїлю та частково пояснювати, чому попри різку публічну риторику сторони продовжують використовувати закриті канали деескалації, зокрема за участю Азербайджану.

Однак робити висновок, що саме Мекканська угода безпосередньо визначає стриманість керівництва Ізраїлю, наразі передчасно.

Офіційних заяв Єрусалима, які б пов’язували новий пакт із його стратегічними розрахунками, не зафіксовано.

6. Фактори ризику та поточна динаміка

Навіть за умов активного азербайджанського посередництва зберігаються структурні фактори, здатні спричинити неконтрольовану ескалацію.

Серед них:

— близькість авіабази Абу-ед-Духур до турецького кордону;

— формалізований запит Туреччини до Інтерполу щодо Нетаньягу;

— розбіжності між Анкарою та Єрусалимом щодо майбутньої турецької військової присутності у Сирії.

Різкий обмін публічними заявами між Нетаньягу та Ердоганом свідчить, що риторична ескалація продовжується паралельно з посередницькими зусиллями.

Це не обов’язково є суперечністю. Для подібних криз характерна ситуація, коли публічна риторика, частково пов’язана з внутрішньополітичними процесами, та закрита дипломатія розвиваються паралельно.

Успіх посередницьких зусиль Баку наразі не гарантований. Їх слід оцінювати як процес, що триває, а не як уже досягнутий результат.

III. За чим варто стежити

Подальша динаміка ситуації значною мірою залежатиме від:

— розвитку процедури щодо запиту Туреччини на «червоне повідомлення» Інтерполу стосовно Нетаньягу;

— результатів виборів в Ізраїлі у жовтні 2026 року та їхнього впливу на подальшу політику щодо Туреччини;

— результатів контактів між «Моссадом» і Міністерством закордонних справ Сирії та стану неформальних каналів зв’язку між Ізраїлем і Туреччиною;

— проведення конституційного референдуму у Вірменії як передумови остаточного підписання мирної угоди з Азербайджаном;

— офіційних позицій міністерств закордонних справ Ізраїлю та Туреччини після нинішнього раунду посередницьких контактів;

— можливих заяв Єрусалима або Анкари щодо впливу Мекканської угоди на їхні стратегічні розрахунки;

— подальшої динаміки відносин між Баку та Москвою на тлі принципових розбіжностей щодо територіальної цілісності України.

Підготовлено Аналітичною консультативною радою Luciano Legal Consulting & Analytics (LLCA).

Оригінал статті можна переглянути за посиланням