Карпати як тест на європейськість: зелений перехід не може починатися зі знищення природи
Автор: Віталій Барвіненко, д.ю.н., директор Інституту Дунайських досліджень
За підсумками 17 -го засідання Комітету з імплементації Карпатської конвенції — робочого органу, де сім держав Карпатського регіону готують рішення до восьмої Конференції Сторін Конвенції, що відбулося 7–8 вересня у Відні, необхідно зазначити наступне.
Це саме той формат, у якому за загальними формулюваннями міжнародних документів можна побачити реальний зміст регіональної політики: які проєкти плануються, які природоохоронні пріоритети визначаються, куди спрямовуватимуться кошти та, головне, за якими правилами держави мають розвивати Карпати протягом наступних років.
Для України ця дискусія має особливе значення. Після COP8 Україна перебере головування в Карпатській конвенції, а актуальні матеріали української дипломатичної місії вже визначають майбутній цикл як головування 2026–2029 років. Це означає не лише додатковий міжнародний статус, а й відповідальність за формування порядку денного всього Карпатського регіону.
На грудневій Конференції Сторін планується представити окремий формат Ukrainian Carpathians Nature Recovery Dialogue, покликаний об'єднати Україну, держави-партнери та міжнародні інституції навколо відновлення української частини Карпат. Паралельно обговорюється масштабний проєкт CARPATHIAN LIFE, розрахований на 2027–2035 роки, із бюджетом близько 34 млн євро та участю 26 партнерів з карпатських держав.
Це вже не традиційне розуміння природоохоронної політики як сукупності окремих заповідників, лісів чи річок. Європейський підхід дедалі більше ґрунтується на понятті екологічної зв'язності: природні території мають розглядатися як єдина система, в якій ліси, річкові басейни, водно-болотні угіддя, міграційні коридори тварин, сільськогосподарські землі та території населених пунктів взаємопов'язані.
Саме таку логіку закладено, зокрема, у проєкті NaturaConnect. Для Дунайсько-Карпатського регіону він передбачає формування мережі зеленої та блакитної інфраструктури, інтеграцію екологічної зв'язності у просторове планування, координацію між Карпатською конвенцією та Міжнародною комісією із захисту річки Дунай, а також включення питань біорізноманіття до майбутнього перегляду Плану управління басейном Дунаю.
Для України це принципово важливо, оскільки Карпати і Дунай неможливо розглядати як дві відокремлені природні системи.
Вода, яка формується у верхів'ях карпатських річок, через декілька днів опиняється в Тисі, а потім — у Дунаї. Те саме відбувається із пластиковими відходами, забрудненням, продуктами ерозії ґрунтів та наслідками вирубування лісів. Адміністративні кордони між Україною, Угорщиною, Словаччиною, Румунією та Сербією для річкової екосистеми не існують.
Саме тому в Карпатській рамковій програмі з біорізноманіття окремо передбачено боротьбу з транскордонним пластиковим забрудненням у басейні Тиси, розвиток співробітництва у відновленні водно-болотних угідь та включення екологічної зв'язності до управління річковими басейнами, транспортного і просторового планування.
У цьому й полягає справжня регіональна інтеграція. Не лише у спільних деклараціях, а у спільному управлінні водою, лісами, відходами, територіями та природними ресурсами.
Полонина Руна як тест для України
Саме на цьому тлі особливо гостро сприймається дискусія, яка виникла під час нинішнього засідання Карпатської конвенції навколо ситуації в українських Карпатах.
Одним із найбільш дискусійних прикладів стало будівництво вітрової електростанції на Полонині Руна у Закарпатській області.
Йдеться про проєкт встановлення 30 вітроенергетичних установок загальною потужністю до 156 МВт на території Тур'є-Реметівської громади. 13 лютого 2026 року Міністерство економіки, довкілля та сільського господарства України завершило процедуру оцінки впливу на довкілля №8343 та надало позитивний висновок щодо реалізації проєкту.
Сам собою цей факт не є проблемою. Україна гостро потребує нових генеруючих потужностей, децентралізованої енергетики та зменшення залежності від великих об'єктів генерації, які Росія систематично намагається знищувати.
Я підтримую розвиток вітрової енергетики.
Але зелена енергетика перестає бути «зеленою», якщо для її створення руйнуються природні території, знищуються старовікові ліси, фрагментуються оселища та створюється практика обходу природоохоронних процедур.
І саме тут виникають питання до того, як реалізовувався проєкт на Полонині Руна.
Процедура ОВД №8343 була розпочата ще у червні 2024 року. У грудні того ж року було оприлюднено звіт, а у січні 2025 року адміністративне провадження тимчасово зупинили у зв'язку із судовим спором щодо містобудівної документації. Позитивний висновок, як уже зазначалося, з'явився лише 13 лютого 2026 року.
Проте будівельні роботи на території фіксувалися значно раніше.
За матеріалами природоохоронних організацій та акту Державної екологічної інспекції від 23 червня 2025 року, на окремих ділянках уже здійснювалося зняття ґрунтового шару та будівництво під'їзних доріг. У публічних матеріалах також зафіксовано спорудження фундаментів для майбутніх вітроустановок.
Це створює принципове юридичне питання.
Оцінка впливу на довкілля за своєю природою є превентивним механізмом. Її сенс полягає не в тому, щоб оцінити вже побудований об'єкт, а в тому, щоб до початку планованої діяльності встановити її можливі наслідки, розглянути альтернативи, провести громадське обговорення і лише після цього визначити допустимість реалізації проєкту.
Інакше сама процедура втрачає сенс.
Окремою проблемою стала фрагментація інфраструктури, необхідної для функціонування ВЕС.
Дороги, фундаменти, лінії електропередачі та сама електростанція можуть юридично оформлюватися як різні об'єкти, однак з екологічної точки зору вони становлять єдиний технологічний комплекс. Турбіна без фундаменту, дороги, електромережі та можливості транспортувати обладнання на вершину гори існувати не може.
Саме тому оцінювати екологічний вплив кожного такого елемента ізольовано означає ризикувати недооцінкою сукупного впливу всього проєкту.
Особливо показовою є ситуація з лісами.
Для прокладання дороги до Полонини Руна здійснювалися рубки, які зачепили ділянки старовікових лісів. 14 липня 2026 року Восьмий апеляційний адміністративний суд скасував лісорубний квиток, виданий для суцільної рубки пралісу в урочищі Шипот. На момент судового рішення частина дерев уже була зрубана.
Ще один великий інфраструктурний компонент — лінія електропередачі. За даними ДП «Ліси України» та природоохоронців, її траса передбачає багатокілометровий коридор через лісові масиви; тільки на одному з відрізків ішлося приблизно про 40 гектарів лісу. Під час обстежень там виявляли червонокнижні види, а в червні 2026 року рубки на частині маршруту призупиняли після виявлення популяції плямистої саламандри.
Отже, предмет дискусії значно ширший за встановлення тридцяти турбін. Йдеться про дороги, лінії електропередачі, вирубування лісів, переміщення великих обсягів ґрунту, втручання у високогірний ландшафт та потенційну фрагментацію природних оселищ.
Зелена енергетика і природа не повинні бути конкурентами
Нам потрібно позбутися хибної постановки питання: або розвиток відновлюваної енергетики, або охорона природи.
Європейська політика не виходить із такого протиставлення.
Європейська комісія прямо зазначає, що вітроенергетика та охорона природи можуть бути сумісними, однак проєкти повинні проходити належну оцінку впливу, а значні негативні наслідки мають бути попереджені, мінімізовані або компенсовані. Для особливо цінних природних територій необхідність і допустимість проєктів оцінюються індивідуально.
Більше того, дослідження вітроенергетичного потенціалу України показують, що Закарпатська область не належить до регіонів із найвищим загальним технічним потенціалом: найвищі показники характерні насамперед для південних і приморських областей, тоді як західні області мають суттєво нижчі значення з урахуванням доступних для будівництва територій.
Це не означає, що вітрові електростанції в Закарпатті не повинні будуватися. Це означає інше: вибір конкретних майданчиків має бути особливо ретельним.
Унікальний високогірний ландшафт не повинен автоматично ставати будівельним майданчиком лише тому, що там технічно можливо встановити генератор.
Головна проблема — якість інституцій
Історія Полонини Руна важлива не тільки як локальний екологічний конфлікт.
Вона ставить значно ширше питання про якість українського державного управління.
Ми готуємося головувати в Карпатській конвенції. Ми просимо європейських партнерів фінансувати відновлення українських Карпат. Ми розраховуємо на десятки мільйонів євро міжнародної природоохоронної допомоги. Ми говоримо про екологічні коридори, відновлення пралісів, водно-болотних угідь, інтегроване управління басейнами та майбутню Trans-European Nature Network.
А одночасно повинні пояснювати партнерам, чому на природно цінних територіях могли розпочинатися роботи до завершення повної екологічної процедури та чому інфраструктура одного великого проєкту розглядається через низку окремих юридичних рішень.
Саме ця суперечність сьогодні викликає найбільше занепокоєння.
Довіра до державної природоохоронної політики формується не міжнародними презентаціями, а конкретними адміністративними рішеннями.
Не можна переконливо захищати необхідність збереження Карпат у Відні, Брюсселі чи Белграді, якщо всередині країни екологічне законодавство сприйматиметься як процедура, яку за необхідності можна адаптувати під уже прийняте інвестиційне рішення.
Від Карпат до Дунаю
Для мене, як директора Інституту Дунайських досліджень, ця проблема має ще один принциповий вимір.
Карпати — це значною мірою водонапірна башта Дунайського регіону. Саме тут формується стік значної кількості приток Дунаю. Стан гірських лісів визначає здатність території утримувати воду, швидкість поверхневого стоку, масштаби ерозії, ризики паводків та стан річкових екосистем нижче за течією.
Тому рубка лісу у верхів'ї та якість води за сотні кілометрів нижче — це частини одного процесу.
Саме так сьогодні мислить європейська природоохоронна політика. NaturaConnect розглядає Карпати і Дунайський басейн як взаємопов'язаний транскордонний регіон та прямо ставить завдання інтегрувати наземні й водні екологічні коридори в одну систему планування.
Це і має стати одним із пріоритетів українського головування.
Відновлення українських Карпат не повинно зводитися до висаджування дерев після того, як природні території були знищені. Значно дешевше, ефективніше і відповідальніше не допустити їхнього руйнування.
Європейськість вимірюється не деклараціями
Карпати — не відновлюваний ресурс у політичному розумінні цього слова.
Двохсотлітній ліс не можна компенсувати висадженням саджанців протягом наступного бюджетного року. Високогірне природне оселище неможливо перенести на сусідню ділянку. Зруйнована екологічна зв'язність не відновлюється постановою Кабінету Міністрів.
Саме тому європейська інтеграція України у сфері довкілля полягає не тільки в тому, щоб переписати директиви ЄС у національні закони. Набагато складніше завдання — створити систему, у якій ці правила реально впливають на інвестиційні та адміністративні рішення.
Європейський парламент уже закликав Україну посилити боротьбу з незаконними рубками, зокрема у карпатських пралісах, та забезпечувати належний розвиток Смарагдової мережі. (Emerald Network — пан'європейська система територій особливого природоохоронного значення, створена для збереження рідкісних видів флори, фауни та природних середовищ існування).
Тому ситуація з Полониною Руна — це не суперечка між «екологами» та «енергетиками».
Це тест на здатність України перейти від моделі, де природоохоронні процедури наздоганяють будівництво, до європейської моделі, де спочатку визначають екологічно допустимі території, оцінюють кумулятивний вплив усієї інфраструктури, проводять реальне громадське обговорення, а вже після цього приходить інвестор і починається будівництво.
Україна має всі можливості одночасно розвивати відновлювану енергетику і зберігати Карпати. Але для цього потрібно відмовитися від логіки, за якою будь-який проєкт, названий «зеленим», автоматично вважається екологічним.
Через декілька місяців Україна перебере керівну роль у Карпатській конвенції та отримає можливість формувати регіональний порядок денний. Це великий шанс — перетворити українські Карпати на простір міжнародних інвестицій, відновлення природи, розвитку громад, сучасної інфраструктури та транскордонної співпраці.
Але це водночас і велика відповідальність.
Ми не можемо вимагати від сусідів очищати Тису, охороняти міграційні коридори, відновлювати водно-болотні угіддя і захищати карпатські ліси, якщо самі допускаємо практики, які ставлять під сумнів ті самі принципи.
Європейська інтеграція починається не в Брюсселі. У цьому випадку вона починається на Полонині Руна.