Кочарян має постати перед судом: мир не скасовує злочинів

Автор: Намік Алієв, доктор юридичних наук, професор, Надзвичайний і Повноважний Посол, завідувач кафедри міжнародних відносин і зовнішньої політики Академії державного управління при Президентові Азербайджанської Республіки.

Є події, які історики вивчають за документами. А є події, які цілі покоління людей не вивчають — вони їх проживають.

Для сотень тисяч азербайджанців війна за Карабах не є сторінкою підручника чи предметом академічної дискусії. Це втрачені домівки, вигнання, загиблі родичі, зруйновані міста і села, роки життя у статусі вимушених переселенців. Це досвід, який неможливо звести до однієї статистичної цифри або одного епізоду бойових дій.

Тому питання про відповідальність людей, які стояли біля витоків і на чолі цієї війни, неминуче виходить за межі питання: «Чи віддавав такий-то чоловік наказ убити таку-то людину?»

У випадку Роберта Кочаряна це питання є особливо принциповим.

Кочарян з’явився на політичній сцені не після війни і не як випадковий спостерігач уже сформованого конфлікту. Він був одним з учасників і керівників сепаратистського руху в Карабаху ще в період розпаду Радянського Союзу. Пізніше він очолив невизнане утворення, а згодом став президентом Вірменії.

У політичній долі Кочаряна є одна особливість, яка робить це питання особливо важливим. Він не завершив свою політичну кар’єру разом із карабаським сепаратистським рухом. Із керівника сепаратистського режиму він перетворився на керівника Вірменії.

Це означає, що його політичну біографію неможливо штучно розділити на дві жодним чином не пов’язані між собою частини: «Кочарян — карабаський політик» і «Кочарян — президент Вірменії». Між цими періодами існує очевидна політична спадкоємність.

Людина, яка наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років була пов’язана з рухом за відокремлення Карабаху від Азербайджану, згодом опинилася на чолі держави, безпосередньо залученої до вірмено-азербайджанського конфлікту. Тому період його президентства також потребує оцінки в контексті загальної воєнно-політичної історії конфлікту.

Азербайджан не прагне і ніколи не прагнув помсти. Між справедливістю і помстою існує принципова межа. Ми говоримо: вірмени не повинні нести колективну відповідальність за дії Кочаряна, Саргсяна чи інших політичних і військових керівників. Відповідальність має бути персональною.

Саме тому вимога притягнути Кочаряна до відповідальності не є вимогою «покарати Вірменію», як це намагаються представити деякі вірменські експертні кола. Навпаки, це вимога, яка дає змогу відокремити вірменський народ від конкретних осіб, котрі ухвалювали рішення. Але тут є дуже важливий момент: якщо ці особи не понесуть відповідальності за скоєне, провина залишатиметься покладеною на весь вірменський народ.

Мир стає міцнішим, коли народ перестає відповідати за свого керівника, а керівник перестає ховатися за своїм народом.

Сьогодні, коли Азербайджан і Вірменія намагаються відкрити нову сторінку у відносинах, виникає незручне питання: що робити з минулим?

Його неможливо викреслити. Є спокуса відповісти: залишити його історикам. Але мир, побудований на забутті, може виявитися лише паузою. Стійкий мир вимагає визнання того, що сталося, КАЯТТЯ, встановлення відповідальності та відновлення справедливості для жертв.

Саме тому ідея передачі Роберта Кочаряна Азербайджану для проведення розслідування і судового розгляду має розглядатися не як акт помсти, а як один із можливих символів нового підходу до минулого.

Такий крок означав би, що мир не означає безкарність. Водночас він означав би й інше: обвинувачення має бути доведене в суді.

Кочарян повинен відповідати не тому, що він вірменин, не тому, що він колишній президент Вірменії, і не тому, що він є політичним опонентом Азербайджану. Він повинен відповідати, якщо це буде доведено судом, за власні дії, рішення та роль у воєнно-політичних процесах, які призвели до злочинів.

Якщо йдеться про злочини, скоєні на території Азербайджану проти громадян Азербайджану, а обвинувачення висуває азербайджанська сторона на підставі матеріалів власного розслідування, природним місцем судового розгляду стає Азербайджан.

Тим більше що в Баку вже відбувався масштабний судовий процес у справах про злочини, вчинені в період карабаського конфлікту. У його межах розглядалися численні свідчення щодо діяльності вірменських збройних формувань, політичних керівників і командирів.

Кочарян у цьому сенсі не повинен ставати винятком лише тому, що згодом обіймав посаду президента Вірменії. Політичний статус не повинен перетворюватися на імунітет від розслідування міжнародних злочинів.

Можуть сказати: покажіть наказ Кочаряна про конкретне вбивство. Але можна поставити правильніше питання: яку роль Кочарян відігравав у політичній та військово-організаційній системі, яка призвела до війни, етнічних чисток та окупації азербайджанських територій?

Це вже інший масштаб аналізу.

Він охоплює політичну мобілізацію кінця 1980-х років, сепаратистський рух, створення збройних формувань, керівництво ними, вигнання азербайджанського населення, військові операції, подальшу окупацію територій і політичне забезпечення сформованого становища.

Якщо докази свідчитимуть, що Кочарян був одним із керівників цього процесу, розслідування його відповідальності не може обмежуватися одним епізодом. Воно має охоплювати весь ланцюг.

Ідея екстрадиції Кочаряна до Баку заслуговує на обговорення — повторю — не як акт помсти, не як демонстрація переможця переможеному, не як колективне звинувачення вірменського народу.

А як перевірка принципу, який має лежати в основі будь-якого стійкого миру: політична влада не звільняє людину від відповідальності за її власні дії.

Якщо Кочарян невинний у злочинах, які йому інкримінують, він повинен отримати можливість довести це у відкритому і справедливому судовому процесі. Якщо ж слідство і суд встановлять його відповідальність, покарання має настати незалежно від того, наскільки високу посаду він згодом обіймав.

І в цьому сенсі передача Кочаряна Азербайджану могла б стати не поверненням до війни, а, парадоксальним чином, одним із проявів нового ставлення до війни.

Тому що справжній мир починається не тоді, коли про злочини перестають говорити.

Він починається тоді, коли злочини перестають бути приводом для колективної ненависті й стають предметом індивідуальної, доказової та судової відповідальності.

Саме тому питання про Кочаряна — це питання не лише про минуле.

Це питання про те, яким буде мир після Карабаху.

Оригінал статті можна переглянути за посиланням