Мир, який стає вигіднішим за війну: економічна логіка азербайджано-вірменського врегулювання

Автор: Намік Алієв, доктор юридичних наук, професор, Надзвичайний і Повноважний Посол, завідувач кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Академії державного управління при Президентові Азербайджанської Республіки

Від європейського досвіду до Південного Кавказу

В історії міжнародних відносин є важливий урок, який нерідко залишається в тіні дипломатичних формул і політичних декларацій: стійкий мир виникає тоді, коли держави не лише домовляються не воювати, а й створюють таку систему взаємних інтересів, за якої сама війна стає економічно безглуздою.

Після Другої світової війни перед Європою стояло саме таке завдання. Недостатньо було перемогти нацистську Німеччину, демілітаризувати її та підписати мирні угоди. Необхідно було створити нову політичну й економічну архітектуру, яка не дозволила б Європі повернутися до колишньої логіки протистояння.

Важливим для досягнення цієї мети стало рішення пов’язати колишніх противників економічними інтересами.

9 травня 1950 року міністр закордонних справ Франції, легендарний Робер Шуман, запропонував поставити французьке та німецьке виробництво вугілля і сталі під управління спільного наднаціонального органу. Ця пропозиція стала однією з відправних точок європейської інтеграції.

Сенс ідеї Шумана був винятково прагматичним: якщо держави спільно контролюватимуть галузі, що лежали в основі військового виробництва, то війна між ними має стати не просто політично небажаною, а матеріально неможливою.

У Західній Німеччині була створена нова модель відносин між державою, суспільством та армією. Бундесвер, створений у 1955 році, був вбудований у систему політичного та правового контролю. Принцип Innere Führung — «внутрішнього керівництва» — мав зберегти за військовослужбовцем статус громадянина у формі, а застосування збройних сил було поставлене під парламентський контроль.

Саме тут міститься один із найважливіших уроків для Південного Кавказу.

Від миру на папері — до миру, вбудованого в економіку

Азербайджан і Вірменія сьогодні перебувають на зовсім іншому історичному етапі, ніж Франція та Німеччина після 1945 року. Історія, масштаби конфлікту та міжнародний контекст відрізняються. Тому механічно переносити європейську модель на Південний Кавказ було б помилкою.

Однак сама логіка європейського досвіду цілком застосовна.

Мир між Азербайджаном і Вірменією має бути не лише дипломатичною угодою, підписаною керівниками двох держав. Він повинен поступово перетворитися на систему політичних, транспортних, енергетичних, торговельних і людських зв’язків, руйнування якої завдаватиме шкоди насамперед самим учасникам конфлікту.

Іншими словами, завдання полягає в тому, щоб із часом сформувати ситуацію, коли вірменському суспільству та вірменській державі буде очевидно: мир приносить реальні доходи, робочі місця, інвестиції, транзитні можливості та безпеку, тоді як конфронтація означає втрату всього цього.

Це значно сильніше за будь-яку декларацію.

8 серпня 2025 року у Вашингтоні Азербайджан і Вірменія зафіксували найважливіший політичний прорив: міністри закордонних справ двох країн парафували узгоджений текст Угоди про встановлення миру та міждержавних відносин. У спільній декларації також було наголошено на значенні відкриття комунікацій між двома країнами для міжнародних, двосторонніх і внутрішньодержавних перевезень на основі поваги до суверенітету, територіальної цілісності та юрисдикції держав.

Особливе місце в цій конструкції посідає проєкт TRIPP — Trump Route for International Peace and Prosperity.

І сама назва проєкту надзвичайно символічна: «маршрут міжнародного миру і процвітання».

TRIPP: коли транспортний коридор стає інструментом миру

У колишній логіці конфліктів комунікації розглядалися передусім як стратегічний ресурс. Дороги, залізниці, енергетичні лінії та транспортні вузли ставали об’єктами боротьби, оскільки контроль над комунікаціями означав контроль над територіями та економічними потоками.

Нова логіка має бути протилежною.

Комунікації повинні настільки тісно пов’язувати держави, щоб їхнє функціонування ставало спільним інтересом.

Саме тому TRIPP має значення далеко за межами будівництва чергової транспортної лінії. У рамках досягнутих домовленостей йдеться про створення мультимодального транзитного сполучення через територію Вірменії, яке має з’єднати основну частину Азербайджану з Нахічеванською Автономною Республікою і водночас стати частиною ширшого Транскаспійського міжнародного транспортного маршруту. При цьому офіційні документи наголошують на збереженні суверенітету, територіальної цілісності та юрисдикції Вірменії.

Це принципово важливо.

Упродовж десятиліть комунікації між Азербайджаном і Нахічеванню існували в умовах політичної та військової конфронтації. Тепер виникає можливість перетворити цю географічну особливість із джерела напруженості на джерело взаємної вигоди.

Причому вигода не обмежується Азербайджаном.

Для Вірменії відкриття комунікацій означає можливість перетворити своє становище країни, яка певною мірою перебуває на периферії великих регіональних торговельних маршрутів, на перевагу.

Необхідно лише змінити саму модель поведінки.

Вірменія як транзитна країна

Історична географія Південного Кавказу нікуди не зникла. Вірменія розташована між Туреччиною, Азербайджаном, Іраном і Грузією. Поруч — Чорне та Каспійське моря, а через Азербайджан і Туреччину відкриваються напрями до Центральної Азії, Росії, Ірану та європейських ринків.

Однак політичні та збройні конфлікти десятиліттями перетворювали цю географію з переваги на обмеження.

Закритий кордон — це не лише дипломатична проблема. Це втрачений транзит, втрачені інвестиції, дорожча логістика, обмежений ринок, втрачені робочі місця. І, зрештою, втрачені можливості розвитку.

Тому відкриття комунікацій здатне змінити не лише зовнішньополітичну ситуацію Вірменії, а й економічну мотивацію її держави.

Якщо через вірменську територію проходитимуть міжнародні залізничні та автомобільні маршрути, лінії зв’язку, енергетичні проєкти та інші елементи інфраструктури, стабільність перестає бути абстрактним дипломатичним побажанням. Вона перетворюється на економічний актив.

І навпаки: будь-яка нова криза означатиме для самої Вірменії ризик втратити інвестиції, транзитні доходи, міжнародні контракти та доступ до регіональних ринків.

Так поступово формується те, що можна назвати економічним імунітетом проти війни.

Туреччина як найважливіший елемент нової економічної географії

Особливе значення в цьому процесі належить Туреччині.

Економічний потенціал Туреччини значно перевищує можливості Вірменії. Але для Анкари розвиток регіональної взаємопов’язаності — це також можливість посилити власну роль у торговельних потоках між Європою, Кавказом, Центральною Азією та Китаєм.

Відкриття вірмено-турецького кордону в умовах нормалізації відносин, і насамперед вірмено-азербайджанських, здатне створити абсолютно нову географію торгівлі.

Уявімо цю систему як ланцюг: Центральна Азія — Каспійське море — Азербайджан — Вірменія — Туреччина — Європа.

Паралельно існує напрям: Центральна Азія — Азербайджан — Грузія — Туреччина — Європа, а також зв’язки з Іраном, Росією та іншими ринками.

Таким чином, Південний Кавказ може перестати бути простором, де транспортні маршрути обриваються через політичні конфлікти, і перетворитися на простір, де вони перетинаються.

Для Вірменії це особливо важливо.

У такому разі нормалізація відносин з Азербайджаном і Туреччиною перестає сприйматися винятково як «дипломатична поступка». Вона стає економічною стратегією національного розвитку.

Серединний (Середній) коридор і нова ціна миру

Особливе значення має Транскаспійський міжнародний транспортний маршрут — Серединний коридор.

Його значення визначається не лише торгівлею між Китаєм і Європою. Йдеться про формування ширшої системи зв’язків між Центральною Азією, Кавказом, Туреччиною та європейськими ринками.

У цій системі Азербайджан посідає особливе місце. Його географія дає змогу пов’язувати Каспійський регіон із Південним Кавказом, Туреччиною і далі — з Європою.

Але будь-який транспортний маршрут має цінність лише тоді, коли він надійний. Саме тому мир між Азербайджаном і Вірменією може мати значення далеко за межами двосторонніх відносин.

Чим більше міжнародних вантажів, інвестицій, підприємств та інфраструктурних проєктів буде пов’язано з Південним Кавказом, тим вищою буде ціна будь-якої спроби знову перетворити регіон на зону конфлікту.

У цьому й полягає економічна сторона безпеки.

Енергетика: ще одна система взаємозалежності

Транспорт — лише один елемент нової регіональної архітектури. Інший — енергетика.

Азербайджан уже став важливим енергетичним партнером Європи. Південний газовий коридор протяжністю близько 3500 кілометрів з’єднує каспійські родовища з європейськими ринками через Азербайджан, Грузію, Туреччину і далі через TAP.

Європейська комісія розглядає цей маршрут як один з інструментів диверсифікації європейських поставок газу.

Одночасно розвивається співпраця у сфері відновлюваної енергетики, електроенергетичних з’єднань і «зеленої» енергетики.

Для Південного Кавказу це відкриває принципово нові можливості.

У перспективі йдеться не лише про трубопроводи, а й про електричні мережі, відновлювану енергетику, цифрову інфраструктуру та нові енергетичні маршрути.

І чим більше таких систем пов’язуватимуть країни регіону, тим менше простору залишатиметься для колишньої логіки конфронтації.

Війна руйнує інфраструктуру — мир її створює. Війна блокує інвестиції — мир їх залучає. Війна скорочує ринки — мир їх розширює. Війна перетворює географію на проблему — мир перетворює географію на капітал.

Економічна ціна територіальних претензій

Звідси випливає принципово важливий висновок.

Якщо Азербайджан і Вірменія хочуть справді закрити конфліктну сторінку своєї історії, недостатньо лише домовитися про кордони та відмовитися від застосування сили.

Необхідно створити нову систему стимулів, за якої збереження територіального статус-кво, визнання суверенітету сусідів і добросусідство приноситимуть конкретні економічні дивіденди.

Для Вірменії це означає принциповий вибір. Можна продовжувати сприймати сусідів крізь призму історичних претензій, закритих кордонів, воєнних ризиків і постійного пошуку зовнішніх гарантій. А можна зробити ставку на зовсім іншу модель — стати частиною регіональної транспортної, енергетичної та торговельної системи.

У першому випадку конфлікт залишається частиною політичної ідентичності. У другому — поступово стає перешкодою для економічного розвитку.

І це надзвичайно важлива відмінність. Поки конфлікт залишається переважно політичним питанням, його можна використовувати для мобілізації суспільства.

Але коли за відкритим кордоном починають працювати підприємства, коли через країну проходять потяги, вантажні автомобілі та енергетичні потоки, коли з’являються іноземні інвестиції, робочі місця і податкові надходження, суспільна ціна конфронтації стає зовсім іншою.

Мир має стати матеріально вигідним

Саме тут знову виникає історична паралель із європейською інтеграцією.

Після Другої світової війни Європа не обмежилася закликами до примирення. Вона створила інститути, які матеріально пов’язували колишніх противників один з одним.

Саме тому ідея Шумана була настільки революційною.

Вона виходила з розуміння людської природи та логіки держав: якщо мир створює реальні вигоди, а війна їх знищує, стійкість миру отримує матеріальну основу.

Для Південного Кавказу цей принцип може виявитися не менш значущим.

Необхідно зробити так, щоб через кілька років вірменському підприємцю було економічно вигідно працювати з Азербайджаном і Туреччиною. Щоб вірменському перевізнику було вигідно користуватися відкритими регіональними маршрутами. Щоб вірменському бізнесу були потрібні турецький, азербайджанський, центральноазійський та європейський ринки. Щоб вірменській державі були потрібні транзитні доходи. Щоб міжнародні компанії інвестували в інфраструктуру регіону саме тому, що вона стабільна.

І тоді територіальні претензії та політика конфронтації почнуть стикатися вже не лише з міжнародним правом і дипломатичним тиском.

Вони зіткнуться з економічними інтересами самого вірменського суспільства.

Азербайджанський фактор

Для Азербайджану така модель також має принципове значення. Після відновлення територіальної цілісності країна отримує можливість перейти від логіки конфлікту до логіки регіонального економічного будівництва.

Баку зацікавлений не у збереженні Вірменії в стані ізоляції, а у формуванні стабільного регіону, через який можуть проходити транспортні, торговельні та енергетичні потоки.

Саме тому відкриття комунікацій із Вірменією слід розглядати не як односторонню поступку Єревану, а як елемент значно ширшої стратегії.

Азербайджан уже пов’язаний із Центральною Азією через Каспій, з Грузією — через транспортні та енергетичні проєкти, з Туреччиною — через розвинену систему економічних та інфраструктурних зв’язків, а з Європою — через енергетичні та транспортні маршрути.

Включення Вірменії до цієї системи здатне перетворити Південний Кавказ на єдиний простір економічної взаємодії.

І тоді виникає зовсім нова формула безпеки: не безпека замість розвитку, а безпека через розвиток.

Висновок: війна має стати невигідною

Можливо, головний урок європейської історії для Південного Кавказу полягає саме в цьому.

Після 1945 року Європі вдалося не просто зупинити війну. Вона поступово створила систему, в якій війна між колишніми противниками ставала дедалі менш раціональною.

Саме цього слід досягти й на Південному Кавказі.

Мир Азербайджану та Вірменії має набути матеріального змісту.

Кожен новий залізничний маршрут має ставати аргументом на користь миру. Кожен новий інвестиційний проєкт — аргументом на користь стабільності. Кожен новий енергетичний контракт — аргументом проти конфронтації. Кожен відкритий кордон — аргументом проти ізоляції. Кожна нова людина, яка отримала роботу завдяки регіональній торгівлі, — потенційним прихильником збереження миру.

Зрештою, стійкий мир — це не стан, за якого держави просто обіцяють не стріляти одна в одну.

Це стан, за якого їхні інтереси пов’язує надто багато, надто багато людей виграє від співпраці й надто дорого коштує руйнування створеної системи.

Саме в цьому полягає стратегічний сенс відкриття комунікацій, TRIPP, Серединного коридору, енергетичної співпраці та залучення Туреччини, Центральної Азії, США і Європи до економічної трансформації Південного Кавказу.

І тоді мир між Азербайджаном і Вірменією перестане бути лише результатом підписаного документа.

Він стане частиною повсякденного життя.

А саме такий мир — найстійкіший.