Професор Тогрул Ісмаїл. Баку і Москва: нова нормальність у мінливому Південному Кавказі
Тогрул Ісмаїл- політолог, професор кафедри політичної історії Університету Кахраманмараш
Останні події в російсько-азербайджанських відносинах свідчать не стільки про нову кризу, скільки про глибший процес — поступову адаптацію Москви й Баку до зміненого співвідношення сил на Південному Кавказі.
Заява офіційної представниці Міністерства закордонних справ Росії Марії Захарової від 19 серпня, у якій вона дистанціювала висловлювання Івана Князєва, Семена Уралова та Олексія Чадаєва від офіційної позиції Москви, є важливим дипломатичним сигналом. Російська сторона фактично відмовилася перетворювати конфлікт навколо публічних заяв окремих російських діячів на міждержавне протистояння і водночас знову послалася на Декларацію про союзницьку взаємодію від 22 лютого 2022 року.
Це рішення слід розглядати в ширшому контексті.
Протягом останніх двох років російсько-азербайджанські відносини пройшли найсерйозніше випробування від часу підписання союзницької декларації. Катастрофа літака Azerbaijan Airlines у грудні 2024 року, подальші дипломатичні розбіжності, напруженість навколо діяльності азербайджанської діаспори в Росії та різка інформаційна риторика окремих російських медіаресурсів сформували значний дефіцит довіри.
Водночас обидві сторони продемонстрували зацікавленість у тому, щоб не допустити перетворення накопичених суперечностей на стратегічний розрив.
Саме ця суперечність — поєднання політичної напруженості та структурної зацікавленості у співпраці — сьогодні є головним чинником, що визначає російсько-азербайджанські відносини.
Від кризи довіри до керованого суперництва
Важливою обставиною є те, що Москва і Баку не перебувають на траєкторії неминучого конфлікту.
Навпаки, обидві сторони мають об’єктивні причини для збереження робочих відносин.
Для Росії Азербайджан має значення як ключовий учасник процесів на Південному Кавказі та Каспії, а також транспортної взаємодії між Росією, Туреччиною, Іраном і Центральною Азією.
Для Азербайджану Росія залишається великим сусідом, економічним партнером і державою, що має значні можливості впливу на регіональну безпеку.
Однак характер цієї взаємозалежності змінився.
Якщо раніше російсько-азербайджанські відносини значною мірою розглядалися крізь призму російського регіонального впливу, то сьогодні Баку має істотно більшу свободу стратегічного маневру.
Це принципова зміна.
Після Другої Карабаської війни 2020 року, а особливо після відновлення Азербайджаном контролю над усією територією країни у 2023 році, регіональна політична географія Південного Кавказу змінилася.
Водночас істотно поглибилося стратегічне партнерство Азербайджану з Туреччиною.
Отже, відносини між Баку і Москвою сьогодні слід аналізувати вже не в умовах російської монополії на регіональну безпеку, а в контексті багатополярної регіональної системи.
Турецький чинник
Найістотнішою зміною регіонального балансу стало зміцнення турецько-азербайджанського стратегічного партнерства.
Шушинська декларація інституціоналізувала відносини двох держав у сфері безпеки й оборони та створила основу для подальшого розширення співпраці.
Проте значення цього партнерства виходить далеко за межі військово-політичної сфери.
Туреччина й Азербайджан формують дедалі більш взаємопов’язану систему в галузях енергетики, транспорту, оборонної промисловості, комунікацій та зовнішньополітичної координації.
Для Москви це означає необхідність враховувати новий чинник під час формування політики щодо Баку.
Сьогодні Азербайджан має можливість розбудовувати відносини з Росією, Туреччиною, Європейським Союзом, Центральною Азією та іншими центрами сили без необхідності робити винятковий вибір на користь одного з них.
Саме тому традиційна логіка «сфер впливу» стає дедалі менш застосовною до Південного Кавказу.
Вірменія та зміна регіонального балансу
Другим важливим чинником є зміна зовнішньополітичного курсу Вірменії.
Протягом останніх років Єреван послідовно прагне диверсифікувати свої зовнішні й оборонні зв’язки та зменшити залежність від російської системи безпеки.
Це не означає повної відмови Вірменії від відносин із Росією. Однак сам факт перегляду попередньої моделі вже змінює регіональний баланс.
Для Москви це означає скорочення можливостей спиратися на колишню конфігурацію впливу.
Для Азербайджану — появу нових можливостей для формування стійкішої регіональної архітектури.
Особливого значення набуває питання нормалізації відносин між Баку та Єреваном.
Якщо цей процес триватиме, Південний Кавказ поступово може перейти від моделі конфліктної безпеки до моделі взаємопов’язаної безпеки, у якій транспорт, енергетика, торгівля та комунікації відіграватимуть не меншу роль, ніж військові чинники.
Транспорт як геополітичний чинник
Саме в цьому контексті необхідно розглядати проєкти, пов’язані з TRIPP, а також ширший розвиток Транскаспійського та Середнього коридорів.
Сьогодні транспортна інфраструктура Південного Кавказу стає частиною глобальної конкуренції за маршрути між Центральною Азією, Каспієм, Туреччиною та Європою.
Для Азербайджану це створює принципово нові можливості.
Країна прагне перетворити своє географічне положення на політичний та економічний ресурс — з’єднати Каспій із Південним Кавказом, Туреччину з Центральною Азією, а енергетичні й транспортні потоки регіону — з європейським ринком.
Якщо цю стратегію буде реалізовано, значення Азербайджану для регіональної архітектури істотно зросте.
Для Росії це водночас і виклик, і можливість.
Виклик — оскільки частина транспортних та енергетичних потоків може поступово оминути традиційні російські маршрути.
Можливість — оскільки збереження конструктивних відносин із Баку дає Москві змогу залишатися учасником регіональних транспортних процесів, а не перетворюватися на їхнього зовнішнього спостерігача.
Тому російська політика щодо Азербайджану значною мірою залежатиме від здатності Москви адаптуватися до нової геоекономічної реальності.
Інформаційний чинник і проблема довіри
Найчутливішою сферою наразі залишається інформаційний простір.
З одного боку, офіційна Москва прагне наголосити, що різкі заяви окремих російських публічних діячів не відображають державної політики.
З іншого боку, російський медіапростір періодично демонструє доволі жорстку риторику щодо Азербайджану.
Ця подвійність має політичні наслідки.
У сучасному міжнародному середовищі державна політика формується не лише офіційними заявами. Інформаційне середовище впливає на сприйняття намірів іншої сторони, а отже, безпосередньо позначається на рівні стратегічної довіри.
Для Баку принципово важливо розуміти, чи існує розрив між офіційною російською політикою та інформаційними сигналами, що надходять від впливових російських політичних і медійних кіл.
Для Москви, своєю чергою, проблема полягає в тому, що неконтрольована ескалація інформаційної риторики здатна руйнувати ті дипломатичні канали, які російська зовнішня політика водночас намагається зберегти.
Тому нинішню суперечку слід розглядати не лише як конфлікт навколо окремих заяв, а й як перевірку здатності двох держав управляти інформаційною ескалацією.
Діаспорний чинник
Ще одним чутливим елементом залишається становище азербайджанської діаспори в Росії.
Окремі випадки анулювання російського громадянства представникам азербайджанських діаспорних структур самі собою потребують оцінювання передусім з погляду російського законодавства.
Однак політичне сприйняття таких рішень не можна ігнорувати.
Якщо в Азербайджані ці дії починають сприйматися як частина ширшої кампанії тиску на азербайджанську громаду, вони неминуче перетворюються на чинник двосторонніх відносин.
У цьому сенсі діаспорна політика набуває значення не лише внутрішнього питання Росії.
Вона стає складовою ширшої проблеми довіри між двома державами.
Для Москви тут існує очевидний стратегічний інтерес: не допустити, щоб питання міграції, громадянства та діяльності діаспорних організацій перетворилися на новий канал міждержавної конфронтації.
Що продемонструвала криза навколо AZAL
Катастрофа літака Azerbaijan Airlines стала, ймовірно, найсерйознішим випробуванням для двосторонніх відносин протягом останніх років.
Однак подальший розвиток подій продемонстрував важливу особливість російсько-азербайджанської моделі.
Попри глибокі розбіжності, сторони змогли зберегти дипломатичні канали та зрештою перейти до врегулювання.
Це принциповий момент.
Якби відносини перебували на траєкторії стратегічного розриву, криза навколо AZAL могла б стати точкою незворотної конфронтації.
Цього не сталося.
Отже, існує певний запас прагматизму, який продовжує утримувати відносини від руйнування.
Водночас криза продемонструвала й межі попередньої моделі.
Баку більше не готовий автоматично приймати російське трактування подій, якщо вони стосуються фундаментальних питань національної безпеки.
Це означає, що в майбутньому Москва має враховувати істотно вищу чутливість Азербайджану до питань суверенітету й безпеки.
Що насправді означає реакція Москви?
На цьому тлі заява Захарової набуває ширшого змісту.
Москва фактично визнала необхідність відокремити державну політику від риторики окремих російських публічних діячів.
Це можна розглядати як тактичну деескалацію.
Однак у ширшому сенсі це також свідчить про стратегічну обережність Росії.
Москва розуміє, що конфлікт із Баку за нинішніх умов не відповідає її довгостроковим інтересам.
Росія одночасно стикається зі зміною ситуації в Україні, необхідністю зберігати вплив у Центральній Азії, конкуренцією за транспортні маршрути та трансформацією відносин із Туреччиною.
За таких умов відкрита конфронтація з Азербайджаном створювала б додаткові ризики без очевидних стратегічних переваг.
Тому найраціональнішою для Москви залишається політика контрольованої взаємодії.
Азербайджанська стратегія: партнерство без залежності
Для Баку ситуація виглядає інакше.
Азербайджан не зацікавлений у конфронтації з Росією.
Однак він також не зацікавлений у відновленні відносин на основі колишньої асиметрії.
Це принципова відмінність.
Сучасна азербайджанська зовнішня політика прагне одночасно зберігати робочі відносини з кількома центрами сили.
Росія залишається одним із них.
Водночас розширюються відносини з Туреччиною, Центральною Азією, Європою та іншими партнерами.
Отже, головна стратегія Баку полягає не у виборі одного центру сили проти іншого, а в диверсифікації стратегічних зв’язків зі збереженням національної автономії у прийнятті рішень.
З погляду міжнародних відносин це значно стійкіша модель, ніж політика односторонньої орієнтації.
Південний Кавказ після російської монополії
У ширшому контексті нинішня ситуація відображає перехід Південного Кавказу від системи відносного домінування одного зовнішнього центру до системи конкурентних впливів.
Росія залишається важливим гравцем.
Однак тепер вона діє в умовах значно активнішої Туреччини, більш самостійного Азербайджану, Вірменії, що змінюється, зростаючого інтересу Європейського Союзу та посилення ролі Центральної Азії.
Це формує нову регіональну архітектуру.
Її головною особливістю є не зникнення російського впливу, а зниження його винятковості.
Саме тому сьогодні Москва має конкурувати не стільки за контроль над регіоном, скільки за збереження своєї ролі в його новій системі взаємозалежностей.
Перспективи
У найближчій перспективі найімовірнішим сценарієм видається не розрив, а продовження складної прагматичної взаємодії.
Можна очікувати періодичних інформаційних криз, дипломатичних суперечок і взаємних сигналів.
Водночас існує кілька чинників, які стримуватимуть подальшу ескалацію.
По-перше, економічна взаємозалежність.
По-друге, географічна близькість.
По-третє, спільні інтереси у сфері регіональної стабільності.
По-четверте, значення Азербайджану для російської політики на Каспії, у відносинах із Туреччиною та транспортній географії Євразії.
І, нарешті, відсутність в обох сторін очевидної вигоди від повномасштабної конфронтації.
Тому найреалістичнішим сценарієм є формування моделі, яку можна визначити як «конкуренція без розриву».
Висновки
Нинішній стан російсько-азербайджанських відносин не можна адекватно описати ані як союз без суперечностей, ані як підготовку до нового конфлікту.
Перед нами складніша конструкція.
Москва прагне зберегти свій вплив і водночас адаптуватися до нової регіональної реальності.
Баку прагне зберегти відносини з Росією, але вже на основі значно більшої стратегічної автономії.
Туреччина перетворюється на найважливіший чинник регіонального балансу.
Вірменія переглядає попередню модель зовнішньополітичної залежності.
Центральна Азія дедалі активніше долучається до транспортної та енергетичної географії Південного Кавказу.
Європа зацікавлена в диверсифікації маршрутів і джерел енергії.
Унаслідок цього Південний Кавказ поступово перетворюється з периферійного простору конкуренції на один із вузлів євразійської геоекономіки, що формується.
Саме тому останні події між Баку та Москвою слід розглядати ширше, ніж чергову дипломатичну кризу.
Це випробування нової регіональної системи.
Баку демонструє готовність зберігати партнерство з Москвою, але не готовий приймати обмеження власної стратегічної автономії.
Москва, своєю чергою, поступово стикається з необхідністю визнати, що вплив на Південному Кавказі більше не можна вимірювати лише традиційними важелями.
Головне завдання обох сторін тепер полягає не в тому, щоб уникнути розбіжностей. Це практично неможливо.
Завдання полягає в іншому — створити механізми, які дадуть змогу управляти розбіжностями, не перетворюючи їх на стратегічну конфронтацію.
Саме здатність Москви й Баку виробити таку модель взаємодії стане одним із ключових чинників стабільності Південного Кавказу в найближчі роки.