Професор Тогрул Ісмаїл. Туреччина та Ізраїль: де проходить червона лінія і чи змінює регіональний баланс Мекканська угода?

Тогрул Ісмаїл- політолог, професор кафедри політичної історії Університету Кахраманмараш

Заяву президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана про те, що Анкара не відступить, якщо Ізраїль вирішить атакувати Туреччину, необхідно розглядати не як декларацію неминучості війни, а як попередження про існування конкретної «червоної лінії».

Сьогодні пряме воєнне зіткнення між Туреччиною та Ізраїлем залишається малоймовірним, однак його вже не можна вважати суто гіпотетичним сценарієм. Регіональна система безпеки Близького Сходу за останні місяці змінилася настільки суттєво, що локальний конфлікт здатний дуже швидко перерости у масштабнішу кризу.

Саме тому слова Ердогана мають значення насамперед як сигнал стримування.

Туреччина та Ізраїль: наскільки реальною є пряма війна?

На сьогодні я оцінював би ймовірність навмисної повномасштабної війни між Туреччиною та Ізраїлем як низьку. Для обох сторін ціна такого конфлікту є надзвичайно високою.

Туреччина не зацікавлена у війні з Ізраїлем. Анкара прагне зберегти простір для дипломатії, посередництва та регіонального впливу. Ізраїль, своєю чергою, розуміє, що Туреччина — це не держава, проти якої можна провести обмежену операцію без серйозних наслідків. Туреччина має одну з найбільших армій НАТО, розвинену військово-промислову базу, потужні військово-морські та повітряні можливості, а також значну стратегічну глибину.

Але проблема полягає в іншому.

Небезпеку сьогодні становить не стільки свідоме рішення двох держав розпочати війну, скільки можливий ланцюг ескалації.

Безпосереднім поштовхом може стати удар Ізраїлю по турецьких військовослужбовцях, дипломатичних об’єктах або інфраструктурі, яку Анкара вважає пов’язаною з власною безпекою. Особливу небезпеку становить розширення ізраїльських військових операцій на території Сирії чи інших сусідніх держав, де одночасно присутні турецькі інтереси.

Інший сценарій — випадкове зіткнення або інцидент між збройними силами двох країн. За умов високої концентрації військової активності навіть обмежений епізод може набути політичного значення, після чого керівництво обох держав опиниться під тиском необхідності відповісти.

Саме тому заяву Ердогана слід розуміти передусім як спробу запобігти війні шляхом демонстрації готовності до відповіді.

Логіка тут класична: якщо потенційний противник упевнений, що ціна атаки буде надто високою, ймовірність самої атаки знижується.

Атака на Туреччину — це вже не двосторонній конфлікт

Друга проблема значно серйозніша.

Якщо Ізраїль завдасть удару безпосередньо по території Туреччини, конфлікт практично неможливо буде втримати винятково в межах турецько-ізраїльського протистояння.

Причина проста: Туреччина є членом НАТО.

Стаття 5 Вашингтонського договору передбачає, що збройний напад на одного союзника розглядається як напад на всіх. Водночас важливо розуміти: стаття 5 не означає автоматичного вступу всіх союзників у війну. Кожен союзник вживає тих заходів, які вважає необхідними, включно із застосуванням збройної сили, але не обов’язково обмежуючись ним.

Отже, ізраїльський удар по Туреччині створив би для НАТО безпрецедентну політичну ситуацію: один із членів Альянсу опинився б у прямому збройному конфлікті з державою, яка не є членом НАТО, але має тісні відносини з низкою країн Альянсу.

Це стало б величезним випробуванням не лише для Туреччини та Ізраїлю, а й для самої системи євроатлантичної безпеки.

І тут виникає головне питання: чи може НАТО залишитися осторонь?

Формально — так, якщо йдеться про конфлікт, який не підпадає під умови колективної оборони, або якщо характер нападу буде інтерпретовано інакше. Проте, якщо йтиметься про очевидну збройну атаку на турецьку територію, політично ігнорувати ситуацію буде надзвичайно складно.

Тому Ізраїль має враховувати не лише військовий потенціал Туреччини, а й потенційні наслідки для відносин зі США та європейськими союзниками.

Мекканська угода: новий чинник стримування

Саме тут особливого значення набуває угода Туреччини, Саудівської Аравії та Пакистану, підписана 7 серпня 2026 року в Мецці.

Згідно з оприлюдненою інформацією, сторони домовилися розглядати збройний напад на одного учасника як напад на всіх. Водночас конкретні механізми військової допомоги та обсяг зобов’язань поки що не прописані настільки детально, щоб говорити про повноцінний аналог статті 5 НАТО.

Це принципово важливий момент.

Не можна автоматично стверджувати, що у випадку ізраїльського удару по Туреччині Саудівська Аравія зобов’язана негайно направити свої збройні сили проти Ізраїлю, а Пакистан — оголосити війну.

Міжнародні договори про колективну оборону функціонують не лише через юридичні формулювання, а й через політичну волю, наявні військові механізми, ступінь інтеграції збройних сил і конкретні обставини нападу.

Однак було б помилкою недооцінювати цю угоду.

Її головне значення полягає не в автоматичному вступі трьох держав у війну, а у зміні розрахунків потенційного агресора.

Ізраїль тепер має враховувати, що удар по Туреччині потенційно створює ланцюг політичних, військових, економічних і дипломатичних наслідків далеко за межами турецько-ізраїльської лінії протистояння.

Особливо важливим є Пакистан. Це ядерна держава з великою армією та значним військовим досвідом.

Не менш важливою є Саудівська Аравія — передусім з погляду її фінансових можливостей, енергетичної ваги, географічного положення та впливу в арабському світі.

Туреччина ж має найбільш розвинений військово-промисловий потенціал серед трьох держав і є сполучною ланкою між Європою, Чорним морем, Кавказом, Східним Середземномор’ям та Близьким Сходом.

Таким чином, угода створює не стільки «військовий щит», скільки нову систему стратегічного стримування.

Чи формується новий військово-політичний блок?

Я б поки не називав це повноцінним військово-політичним блоком. Ще надто рано. Проте вже можна говорити про формування нової регіональної архітектури безпеки. І це принципова відмінність.

Туреччина, Саудівська Аравія та Пакистан мають різні зовнішньополітичні пріоритети. Їхні відносини зі США, Іраном, Ізраїлем, Китаєм і Росією суттєво відрізняються.

Тому поки йдеться не про створення «мусульманського НАТО», а про спробу трьох держав сформувати механізм колективного реагування в умовах послаблення попередньої регіональної системи безпеки.

Дуже показово, що Туреччина водночас розвиває консультації з Єгиптом, Пакистаном і Саудівською Аравією. Ще у червні 2026 року міністри закордонних справ Туреччини, Єгипту, Пакистану та Саудівської Аравії у форматі R4 обговорювали питання колективної безпеки та стабільності регіону.

Отже, Мекканська угода не виникла нізвідки. Вона є частиною тривалішого процесу.

Проти кого спрямована ця конструкція?

Тут необхідно уникати спрощень.

Називати угоду винятково «антиізраїльським блоком» неправильно.

Так, ізраїльська політика є одним із найважливіших чинників, які прискорили створення нової системи регіонального стримування. Особливо після розширення ізраїльських військових операцій та зростання напруженості навколо Палестини й Єрусалима. Туреччина, Саудівська Аравія та Пакистан неодноразово виступали зі спільними заявами щодо палестинського питання.

Але угода має ширшу логіку.

Друга складова — Іран.

Регіон пережив період, коли держави Перської затоки виявилися безпосередньо залученими до ракетного та військового протистояння навколо Ірану. Тому для Саудівської Аравії колективна оборона — це не лише Ізраїль, а й необхідність зменшити вразливість перед можливими ракетними, безпілотними та іншими загрозами.

Третя складова — зміна ролі США.

Парадокс полягає в тому, що Вашингтон залишається ключовим зовнішнім партнером усіх трьох держав, але водночас самі регіональні держави прагнуть зменшити залежність від винятково американських гарантій безпеки.

Тому Мекканську угоду можна розглядати як елемент стратегічної автономізації Близького Сходу.

І саме тут її значення є значно ширшим за ізраїльський контекст.

Що станеться з НАТО?

Якщо уявити найважчий сценарій — прямий ізраїльський удар по Туреччині, — НАТО зіткнеться із ситуацією, для якої практично не існує готового політичного шаблону.

Ізраїль не є членом НАТО. Туреччина є членом Альянсу.

Отже, якщо буде доведено, що Туреччина зазнала збройного нападу, питання колективної оборони стане центральним.

Однак і тут важливо не впадати в іншу крайність.

НАТО не є механізмом, який автоматично перетворює будь-який конфлікт союзника на спільну війну.

Стаття 5 залишає союзникам значний простір для вибору конкретних дій. НАТО прямо вказує, що допомога може включати застосування збройної сили, але не обов’язково зводиться до нього.

Тому найбільш імовірним першим етапом стали б політичні консультації, оцінка характеру нападу, посилення протиповітряної та протиракетної оборони Туреччини, розвідувальна підтримка, військова присутність і дипломатичний тиск.

Але якби Ізраїль завдав масштабного удару по турецькій території та продовжив воєнні дії, тиск на НАТО з вимогою конкретних кроків різко зріс би.

У такому разі виникла б надзвичайно складна дилема для США.

Вашингтон одночасно є головним військово-політичним партнером Ізраїлю та ключовою державою НАТО.

Підтримати Ізраїль проти Туреччини означало б поставити під сумнів принцип колективної оборони НАТО.

Підтримати Туреччину означало б вступити у значно складніше протистояння з Ізраїлем.

Саме тому головним стримувальним чинником прямої турецько-ізраїльської війни може виявитися не лише військова потужність Туреччини, а й страх перед руйнуванням існуючої системи союзів.

Головний висновок

Сьогодні ми спостерігаємо не підготовку до неминучої турецько-ізраїльської війни, а формування нової системи регіонального стримування.

Ердоган фактично окреслює червону лінію: Туреччина не прагне війни, але не прийме удару по власній території.

Мекканська угода водночас демонструє, що Туреччина вже розглядає безпеку не лише крізь призму НАТО, а й через розвиток регіональних механізмів колективної оборони.

І саме в цьому полягає найважливіша геополітична тенденція.

Близький Схід поступово переходить від моделі, за якої безпека забезпечувалася переважно зовнішніми гарантіями, до моделі багатошарової регіональної безпеки.

Туреччина, Саудівська Аравія та Пакистан поки що не створили нове НАТО.

Але вони зробили перший інституційний крок у цьому напрямі.

Тому я сформулював би головний висновок так:

Ердоган говорить не стільки про готовність Туреччини розпочати війну з Ізраїлем, скільки про необхідність зробити будь-яку потенційну атаку на Туреччину надто дорогою для того, хто на неї наважиться.

Саме в цьому полягає стратегічний зміст і заяви Ердогана, і Мекканської угоди.

Якщо ця система продовжить розвиватися, регіон поступово переходитиме від політики окремих двосторонніх союзів до системи центрів сили, що перетинаються. А це вже означає якісно нову архітектуру Близького Сходу — архітектуру, в якій Туреччина претендує не просто на роль регіональної держави, а й на роль одного з архітекторів нового безпекового порядку.