Від діалогу — до спільних дій: підсумки 6-го Національного Дня Участі України в Стратегії ЄС для Дунайського регіону

Віталій Барвіненко,
директор Інституту Дунайських досліджень

24 липня 2026 року Одеса стала центром загальнонаціонального та міжнародного діалогу щодо майбутнього водних ресурсів, екологічної безпеки й європейської інтеграції України. Саме тут відбувся 6-й Національний День Участі України в Стратегії Європейського Союзу для Дунайського регіону, співорганізатором якого виступив Інститут Дунайських досліджень.

Захід об’єднав представників центральних органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, міжнародних інституцій, наукової спільноти, екологічних організацій і громадянського суспільства. Такий склад учасників засвідчив головне: сучасна водна політика вже не може залишатися виключною компетенцією окремого міністерства, відомства чи спеціалізованої установи.

Управління водними ресурсами є комплексним питанням національної безпеки, регіонального розвитку, місцевого самоврядування, міжнародного співробітництва та європейської інтеграції.

Дунайська стратегія як практичний шлях до Європейського Союзу

Особливе значення 6-го Національного Дня Участі полягає в тому, що дискусія про Дунай вийшла далеко за межі суто екологічної або водогосподарської проблематики. Йшлося про місце України у спільному європейському просторі, її інституційну спроможність, міжнародну суб’єктність та здатність брати участь у формуванні майбутнього Дунайського регіону.

Захід об’єднав представників українського уряду, дипломатичного корпусу, міжнародних організацій, портової галузі, експертного середовища, науковців і громадянського суспільства. Частина міжнародних учасників долучилася до обговорення дистанційно. Такий формат підтвердив, що питання українського Придунав’я сьогодні має не локальне, а загальноєвропейське значення.

Серед ключових учасників були заступниця Міністра економіки, довкілля та сільського господарства України Ірина Овчаренко, президентка Міжнародної комісії із захисту річки Дунай Марія Шпанчик, виконавча секретарка Комісії Біргіт Фогель, голова Державного агентства водних ресурсів України Ігор Гопчак, координаторка Пріоритетного напряму 10 Стратегії ЄС для Дунайського регіону Клаудія Зінгер-Сміт, президент Дунайського форуму громадянського суспільства Штефан Август Люттгенау та інші українські й міжнародні партнери.

На дискусійних майданчиках також виступили колишній голова Одеської обласної державної адміністрації Сергій Гриневецький, президент Асоціації портів України «Укрпорт» Дмитро Барінов, представники Державної екологічної інспекції Південно-Західного округу, екологічних і правозахисних організацій. Це дозволило поєднати питання водної політики з проблемами розвитку портів, транспортної інфраструктури, екологічного контролю, відновлення громад та міжнародного співробітництва.

Україна має перейти від ситуативного реагування до довгострокової політики

Під час заходу я наголосив, що в умовах війни та нових безпекових ризиків Україна повинна по-новому оцінити можливості Стратегії ЄС для Дунайського регіону.

Ця Стратегія є унікальним майданчиком, на якому взаємодіють держави — члени Європейського Союзу, країни-кандидати, регіональні органи влади, місцеве самоврядування, міжнародні структури, наукові установи та громадянське суспільство. Для України це можливість не чекати завершення процесу вступу до ЄС, а вже зараз працювати разом із європейськими сусідами, брати участь у спільних проєктах і формувати регіональний порядок денний.

Водночас доводиться визнати, що увага української держави до Дунайської стратегії досі не відповідає її реальному значенню.

Показовим є співвідношення представництва на одному з нещодавніх заходів стейкхолдерів у Брюсселі: від України були присутні лише двоє учасників, тоді як румунська делегація налічувала близько сорока представників. Це не просто питання кількості людей у залі. Це показник того, наскільки системно різні держави підходять до захисту своїх інтересів, підготовки спільних проєктів і впливу на рішення європейських інституцій.

Причиною такої ситуації є відсутність цілісного підходу до дунайської політики, часта зміна відповідальних посадовців та значна адміністративна віддаленість Українського Придунав’я від центральних органів влади.

Як я зазначив під час дискусії:

«Дунай від Києва — за 800 кілометрів, тому чиновникам, які в профільних міністерствах змінюються щороку, складно зрозуміти, що таке Дунай. Вони згадують про нього тільки тоді, коли треба терміново налагодити експорт зерна, а все інше фінансується та розвивається за залишковим принципом».

Наші європейські сусіди планують розвиток регіону на десятиліття вперед. Україна ж тривалий час переважно реагує на кризові ситуації — блокування морських маршрутів, дефіцит експортних потужностей, руйнування інфраструктури або різкі зміни рівня води.

Такий підхід потрібно змінювати. Дунайська політика України має бути довгостроковою, міжвідомчою та забезпеченою відповідними ресурсами.

Три основні напрями дискусії

Змістовно робота Національного Дня Участі була зосереджена навколо трьох взаємопов’язаних напрямів:

1. Практичного впровадження планів управління річковими басейнами;
2. Оцінки наслідків російської агресії для водних екосистем Дунайського регіону;
3. Участі громадянського суспільства у відновленні водних ресурсів та підвищенні кліматичної стійкості.

Перший рік реалізації планів управління річковими басейнами засвідчив необхідність прискорення цієї роботи. Із понад 1600 передбачених заходів частина вже перебуває на стадії виконання, однак масштаб завдань потребує значно більшої мобілізації фінансових, кадрових та організаційних ресурсів.

Учасники наголосили, що ці плани є основним інструментом імплементації Водної рамкової директиви ЄС. Вони визначають конкретні заходи із відновлення водних екосистем, адаптації до зміни клімату, запобігання забрудненню та забезпечення водної безпеки. Йдеться не лише про басейн Дунаю, а про всю систему управління водними ресурсами України.

Важливою умовою їх реалізації є посилення ролі басейнових рад та налагодження постійної взаємодії центральних органів влади, місцевого самоврядування, науковців, громадських організацій і міжнародних партнерів.

Головування України в МКЗД як стратегічна можливість

У 2026 році Україна вдруге головує в Міжнародній комісії із захисту річки Дунай. Це головування слід розглядати не лише як дипломатичну функцію, а як практичний інструмент європейської інтеграції та захисту національних інтересів.

Серед пріоритетів українського головування визначено підвищення водної стійкості в умовах зміни клімату, оцінку впливу російської агресії на басейн Дунаю та підтримку виконання оновленого Плану управління басейном річки Дунай.

Президентка Міжнародної комісії із захисту річки Дунай Марія Шпанчик наголосила, що головування України дозволяє привернути увагу міжнародної спільноти до екологічних наслідків війни та посилити співпрацю з іншими країнами Дунайського регіону.

Для України це можливість винести питання екологічних збитків, водної безпеки та відновлення інфраструктури на рівень спільної європейської відповідальності. Адже забруднення річок, руйнування гідротехнічних об’єктів і деградація екосистем не обмежуються національними кордонами.

Війна проти довкілля: від досліджень до юридичної відповідальності

Вагому частину програми було присвячено впливу воєнних дій на природні екосистеми. Представники громадських і правозахисних організацій презентували результати польових досліджень та підходи до юридичної кваліфікації екологічної шкоди відповідно до українського і міжнародного права.

Обговорювалися питання розслідування екологічних злочинів, удосконалення законодавчого визначення екоциду, а також розмежування екоциду, воєнних злочинів та інших правопорушень проти довкілля.

Ця дискусія має принципове значення. Україна повинна не лише фіксувати окремі випадки забруднення або руйнування природних об’єктів, а й створити цілісну доказову систему, придатну для міжнародних судових і компенсаційних механізмів.

Десять років між двома зверненнями

Для мене підсумки Національного Дня Участі мають також особистий і політичний вимір.

29 липня 2016 року, тобто рівно десять років тому, я публічно заявив: «Україна повинна повернути свої позиції на Дунаї».

Тоді я говорив передусім про необхідність інвестицій у транспортні проєкти, відновлення інфраструктури Українського Придунав’я, розвиток автомобільних, залізничних, морських і річкових перевезень та посилення конкурентоспроможності України на міжнародному ринку транзиту.

У 2016 році основне питання полягало в тому, чи зможе Україна стати одним із провідних транспортних гравців на Дунаї.

Сьогодні ми маємо сформулювати завдання ширше.

Україна повинна бути не тільки важливим транспортним коридором. Вона має стати активним учасником формування екологічної, економічної, інфраструктурної та безпекової політики Дунайського регіону.

Досвід останнього десятиліття довів правильність тодішніх оцінок. Повномасштабна війна продемонструвала критичну роль портів Ізмаїла, Рені та Усть-Дунайська для українського експорту. Водночас вона показала, наскільки небезпечним є ситуативне ставлення до стратегічної інфраструктури.

Не можна згадувати про Дунай лише тоді, коли заблоковані морські порти або необхідно терміново створити альтернативний маршрут для експорту зерна.

Регіон потребує постійної державної уваги, модернізації портів, залізничних і автомобільних підходів, розвитку українського флоту, прикордонної інфраструктури, системи водопостачання, екологічного моніторингу та підтримки територіальних громад.

Від повернення позицій — до лідерства

Через десять років після першого звернення моя позиція залишається послідовною, але набуває нового змісту.

У 2016 році йшлося про необхідність повернення України на Дунай. У 2026 році ми маємо говорити про українське лідерство у формуванні майбутнього Дунайського регіону.

Таке лідерство не означає домінування над сусідніми державами. Воно означає спроможність запропонувати партнерам сучасні проєкти, брати участь у виробленні спільних рішень, відповідально захищати екосистеми та бути надійним елементом європейських транспортних і безпекових мереж.

Україні потрібна цілісна Дунайська політика, яка об’єднає:

• реалізацію Стратегії ЄС для Дунайського регіону;
• розвиток дунайських портів і мультимодальних коридорів;
• виконання планів управління річковими басейнами;
• захист водних екосистем і Дунайської дельти;
• документування екологічної шкоди, завданої війною;
• посилення ролі громад Українського Придунав’я;
• системне представництво України в європейських інституціях;
• залучення міжнародних інвестицій і грантового фінансування.

6-й Національний День Участі довів, що Україна має необхідних партнерів, експертні знання та суспільний запит. Але наступним етапом має стати перехід від конференцій і декларацій до постійної інституційної роботи.

Десять років тому я говорив, що Україна повинна повернути свої позиції на Дунаї. Сьогодні цього вже недостатньо. Україна повинна стати одним із лідерів сталого, безпечного й конкурентного розвитку всього Дунайського регіону.